А це дядькові Андронові світло в очі вдарило, аж долонею затулився. Що воно? Ага, фотографують, отой худенький, в окулярах, що все думав, він учень, аж ні, якийсь лаборант чи хто. На велосипеді все їздить. Раз підводою був би наїхав під гору: той кривуляками вигазовує, хоче ж виїхати, а сили в ногах катма, от його і смикнуло вбік та об землю, а коні
злякалися і вйо...
Цей довго світла не виключав, може, й забувся, але що ж йому скажеш, фотограф.
То це, значить, і конюх шкільний тутечки. Дядько Андрон ще з раз нахилився подивитись, де той сидить, аж це над самим вухом голосок залящав: "От і знову ми, знову зустрілись, сяє щастям і радістю клас, ми на добре й відмінно учились, щоб сьогодні порадувать вас*. Себто їх, ветеранів.
Дядько Андрон присунувся ближченько до столу, грудьми наліг, так йому цікаво було: дитина ж хвилюється, тра послухати.
А слова склала піонервожата, через річку од школи живе. Це чи не одни батько у неї старенький, Ригор, удвох собі на хазяйстві. Бач, і вірші уміє.
Дядько Апдрон почув-таки, хоч далеко й од вікна сидів, як довбнуло скількомась краплями об бляшане підвіконня — ток, ток. Та й так видно: посутеніло — чи од хмар воно, чи п справді вже вечір.
І директор щось балакав, і з учителів, той, що по військовій підготовці, а дядькові й мова та не йшла. Брався руками за коліна, потім під коліна пальці просовував, дерево пробував пучками. Невсидячки так.
Але треба щось та робити. Нахилився до сусіди, сказав слово, той директорові.
— Учні,— на диво урочисто обізвалося з того боку,— на жаль, ветеран, якому пощастило визволяти наше рідне село, Андроп Павлович, змушений пас покинути, бо там під дощем його коні. Прошу вручити ветеранові квіти.
І справді, якесь дівчисько підбігло, тицьнуло букетика у ліву руку, бо правою дядько потягся до сивого шорсткого чубчика, пригладити
— Думав, що виступлю,— дядько Андрон оглянувся на вчителів,— але таке діло, дощ.
Віжки розмоталися, і коні далеченько одчвалали, аж навпроти старої школи шукали траву. А там тополі, старіші й густіші, і земля під ними суха. Це тут крапотить.
Дядько Апдрон знайшов на передку розпоротого по шву мішка, накрив голову ним, плечі й спину захистив — немов у халабудці. Крізь мішковину ледь-ледь чути, як той дощик шкрябочс.
Пилюка ще так собі, тільки зверху пришерхла, до коліс чіпляється. А зісподу геть тобі суха. Та це ненадовго. Ось припустить дужче, і буде калапеця. Дядько Андрон звернув на камінці, хоч і тарабанить, та віз чистенький буде.
Дядько Андрон думав сказати сьогодні таке, чого на інших зустрічах не говорив. Але дощ та й коні перебили. То він їм усе — як відступали (небагато, трошки), а потім як наступали (все, що знав), і цс дітям найдужче подобалося, видно ж.
А потім, їздячи повз школу, надумав не так, як ті рази, по-іншому. Але чи погода така, чи учні потомилися (більше слідкували за фотографом), ну й копі...
Дядькові Андропові подобалося виїжджати за село, де лікарня на горбі і перша од поля вуличка звертає праворуч.
Але сьогодні чи не від дощу таке: млосно чогось робилося, не було вже такої радості. Тепер хоч би втрапити, де та хата. Нічого, втрапить. В ту ж, крайню вуличку, і спрямував коней.
По цей бік воріт (побачив) наджидала жінка, роздертий целофановий мішок на голові, шинелею старою солдатською, батьковою, мабуть, обіпнуті накоцюрблені плечі. Дядько Анд-рон спинив коней віддалік, бо чогось не наважився під'їжджати. Здалося йому, що молодиця візьме та й скаже: "Вертайтесь, уже машину напитали*.
— Як готові, то давайте,— тихо гукнув дядько Андрон.— Бо коням, бачте, як.
— Поможете нам,— почув дядько з-під целофанового мішка і побачив очі, ніякі, маленькі, носик гачечком — все до губи пробує дістати.
"В кого воно таке? — подумав дядько Андрон.— Старий Макогон наче й нічого собою*.
Щось таке згадав Андрон: жив тут старий сам, а вторік йому ноги одняло. Приїхала дочка (оця-о ж, бо одна), забрала, але Макогону полегшало, і він чи й не сам дістався в село.
А це, бач, знов, та ще такої пори.
Допомагати, однак, не вдалося,— зять он уже сам вів попід руки старого. Побачив Андрон, яка новенька куфайка на старому, застебнута на всі ґудзики, і нові кирзові чоботи. Голову затуляла від дощу шкіряна його шапочка,— дочка тісненько зав'язала шнурочки, аж дідові важко було головою володати.
Оце вам, діду, старе сидіння з автобуса, на дію покладене, а дочка з зятем на поперечці — за батьком наглядати.
— І де той автобус? — мабуть, не вперше за сьогодні взнавав зять.
— Розмило дорогу за станцією,— дочка нахилилася головою аж до колін. — Я ж тобі казала.
— То це ще од учорашнього дня.
— Ну да, підводою тільки й можна.
— А ще коли той поїзд.
— Зайдемо до Йвана, пересидимо,— знов жінка ткнулась до колін, мовби нюхаючи їх.
— Був би той час сидіти,— зять, мабуть, некурящий, подумав дядько Андрон, йому дай побалакати,— й так зірвалися.
Дядько Андрон щось хотів було поспитати — чи не мулько абощо,— але, зустрівши дві пари насторожених очей (дід Макогон сидів спиною до нього), швиденько одвернувся до коней.
Макогон мовчав і дивився на світ (це дядько Андрон ще біля хати завважив) по-дитячому урочисто, мовби він один до всього, що нас оточує, найближче стояв.
"Може, й мову йому потягло?" — подумав дядько Андрон.
Цієї зими випало Андронові завозити старому брикет, і той, поставивши на стіл вгощення — лимонад і чи не торішнє печиво (хтось, дідові гостинця заносив),— розказував, чого він один.
— Хату я племінниці одписав, оту, велику, гарну, а вона тепер і молока не занесе. Ходіть, каже, самі, бо мені нема коли. А як і прийду коли, то не все дасть, через раз. А було ж таке! Нічого не мало. Було б прийняти Івана Ткаченка. Він і просився, казав: "Я б на тому місці хату нову звів. І ви б коло мене були". А тепер я один. За дочку й казати не хочу, бо я для неї нічого не зробив. Десь живе, не іде, не пише.
Дощ то припускав, то знов його односило повз хати, і там, де мала бути станція, ніяк не розвиднялося, хоч сонце туди десь подалося (хмари такі).
На станції дядько Андрон поміг зсадити старого з воза, потримався довше за куфайчаний рукав, бо руки й не чутно було, і аж здригнувся: це він більш не побачить діда.