Ти подивись, що робиться, за моєї пам'яті не було такого, та щоб це такс, то вже давно з роботи полетів би; я йому й зробив раз, пішов в управління, пішов туди, сюди, розказав, йому догану вліпили, прогресивку зняли, і як золотенький зробився, усе вже є, машини, матеріал; так свої ж підвели, сказали, що не так уже й той, а, та трохи було, але нічого.
...Юр бачив. Юр зрозумів. Юр знав. Це така собі невигада-ність, справжність, зміна чогось одного на інше чи, може, оце дивне, незрозуміле слово змужніння, таке з тим Сергієм. Уже без жартів, без нічних перемов, куріння біля розчинених вікон у гуртожитку, одна тиша, яка аж лякає, забирає хвилини безтурботності, такі звичні раніше, каже: думай, не спи, дивись
очима в стіну, а спину нехай охоплює чимось холодним, тривожним; він, Сергій, тільки натякнув, що з тим Поетом, але таке щось було, перевертало все, і більше зачепило Сергія, ніж інших, ніж Поета. І найбільш вразливе, що запам'ятовувалося, як чужа біда, пов'язане з днем, не з ніччю, саме день, і немов сніг, і їхній поверх відірваний від інших поверхів, і зверху теж немає тих двох поверхів, що мали бути. Поет лежав так, як це мало бути, очима в стіну, і спина на холоді, проти всього білого, певно ж, снігу; і в цій тиші, у білій безвісті хтось питав: "Чого він лежить? Що з ним?" Але ніхто нічого не знав, так собі, зламався, та й годі; але прибігли дівчата, розказували про Поета і про ту дівчину, він тут, з нами, вона там, в іншому гуртожитку, і вся біда в тому. А потім робота, немов з роботою щось. Юр собі саме так стверджував. Тільки робота. Вона...
Юр сміявся і переплітав пальці то на одному коліні, то на іншому, одриваючи ногу від підлоги. Те, інше, що було, схоже на це, теперішнє, і тоді він переплітав пальці, тулив долоні до столу в ротаторній, пальці пітніли, хто зна, чи не від фарбового духу, і та маленька кімнатка теж одривалася від усього, здається, пливла, і все, що було в ній міцного й надійного,— це ті фати перед склом з сигнальними дротиками; а Марія дивилася на свого живота, і знов ці сльози, переривання, схлипування, приховане зло у словах — не до нього. Гм, Юр майже вірив, так, вона зараз така, плаче, перед ним можна, але не перед чоловіком. Правда ж, тут гарно? Ця найзатишні-ша кімната, її треба любити, хай пахне фарба, вбиваючи всі інші запахи — слів, людського тіла, Марія знала, що їй робити, вона вже робила, діяла, шукала; Юр лякався цієї впертості, але вже не втечеш, це, вважай, твоє, ти співучасник, саме таке було з Сергієм, його співучасність до Поетового настрою; ця ж прив'язаність; і коли переборюєш себе, віддаєш повністю, гублячи страх, хочеш уже повної, безмежної співучасності, але це дає тільки біль, бо тоді треба бути іншою людиною або тим, хто втягнув тебе в співучасність. І вже діло таке, що для когось минеться, чи біль цс, чи сміх, все природне, звичне, як у людей, а ти вбереш у себе більше, ніж хтось віддасть, мука в тобі житиме довше, або, як хтось казав, чужий біль і що це — не маючи того, що хтось, не переживши того, що хтось, усе це бачити, убирати в себе; боятися, що з тобою вже так нічого й не станеться; перебудеш, переходиш?..
Це така твоя думка, що немає страху поза людиною, а тільки в людині він. Той страх, що не можеш залишитися ніким, нічим, і ще той страх, що треба завжди бути кимсь. І той страх, що людина така беззахисна, це тобі як діти, приходять такі дні, десь восени чи й серед літа, ідеш і бачиш це все, і ніхто не здогадується, що ти все бачиш; і страх, що людина така небезпечна на зламі настрою чи цілого життя... Але Сергієві легше. З тим Поетом. Ніж Юрові з Марією? Хай поки що так, поділилися, буде з них обох, але було щось таке, ну як таємниця, в одного від іншого, таке щось, Юр знав те, чого не знав Сергій, і це тільки деталька, дрібничка, а його хвилювало, бо з того могло вийти все. У школі чи де це було.
Хлопці розігрували сцену, ніби художня самодіяльність, але не вона, а самі, біля річки, де висипалось на купу перепалене вугілля, і та купа щодня росла, бо виносили взимку по двоє відер на день з кожного класу, і з води стрибали такі зайчики, справді від сонця, і всім на обличчя, але не різало очі, а гріло, бо це вже до осені йшло; і хтось як почав жартома, що от ніби Поет уже буде старий, і що з нього виросте, то всі й собі підпряглись видумувати, а Поет сміявся, а потім його страх узяв, бо йому не хотілося ходити в якомусь великому місті увечері з дерев'яною ногою і в потрісканій шкіряній шапочці, як у діда Андрея, емтеесівського сторожа, а куфайка щоб була підперезана дротом і з дірок вилазила сіра вата, і щоб голова в нього була така (показували руками, яка), а борідка гостренька, ніс кривий і тоненький, а над очима отак (одтягували брови з повіками пальцями і до перенісся тиснули); і Поет не витримав, побіг, йому свиснув хтось навздогін, і він побачив директора і закричав, що вб'є дядька Андрея. А там уже й батьки позбігалися десь під вечір, і всі вчителі посходились, і щось там робилось, і все таке інше...
А це, теперішнє, усім відоме, всі знали, балакали, Юр боявся одного. Це був страх перед собою, не перед кимсь. І про це не знав ніхто, це була таємниця, страшна, бо й Поет міг забутися, може, й забувся, і це такий був страх, що всі про це не знали, забулися ті, хто міг знати, пам'ятати (він, Поет), і все воно осіло в тобі, мучило. ї не можна ні з ким поділитися, бо це стане ще однією причиною чогось, якогось висновку, пов'язаного з Поетом. Про себе не думаєш. От як тільки не стримаєшся, кудись устрянеш, то стріляє у МОЗОК: ага, це воно, те, що ти ховаєш, воно тебе мучить. А можна ж подумати, що дрібничка, якогось там вечора, коли йшов од вокзалу, зустрічав ту жінку з собакою і ту, іншу, жінку, худеньку, з її сином, які могли бути дочкою і внуком тій жінці з собакою, і вже на своєму поверсі у дверях набігли на нього троє чи четверо, один, правда, незнайомий, ще він не жив у їхній кімнаті, малий, і ті троє щось хотіли від нього, а він забився між двері і сміттєпровід, затулився, готовий до всього; і Юр зім'яв тих трьох, попридушував до дверей зі скляним верхом, і в одного з рота потекла слина, зачепилася за Юро-ве плече, така біла, довга слина, і Юр щось сказав жартуючи, бо так хотілося, і вже попустив, і стояв, що казати, на кого дивитися, хіба в це віддзеркалення у дверях, але що там побачиш у художньому склі з візерунками, уламки шиї, вух, щось чорне замість чуба і пів-ока, ледь зворухнись — і все зникає, суцільна тінь. То це їх двоє стояло; той, інший, був Поет, той, кого вони потім взнали, Юр щось казав, і хлопець щез, зрозумівши його, а потім біг назад по східцях, притримуючи розбухлу кишеню, Юр чекав його, не рушаючи й ні на крок, тягла таємниця відбитого у склі тіла, якась думка, уламок думки, як оті он уламки його відображення, відбиття, але вже це шарудіння за спиною, хекання, намагання щось пояснювати зрушило все, і ніяких думок, тільки якась полегкість, біло, чисто; викинь, друже, те, що приніс, це настрій, більш нічого, таке діло, ти не зрозумієш (чути, як щось тверде, дзвінке, ляскаючи по стінах труби, летить униз, так само могло і вгору летіти, даленіло, глухішало своїм шумом, нишкло десь на дні, тугеньким тілом з рідиною всередині або ж уламками, гострими, мокрими від тієї ж рідини, червоної, солодкавої, липкої). Можна тепер у його, Поетовому, житті щось із чогось виводити, игукати зв'язки, тцось пояснювати, а тоді цього всього не могло бути в нього, Юра, ніяких зв'язків, ніщо ні з чого не випливає, не могло бути причин, була суцільна причина, назви їх хоч і настроєм, її можна було дорівняти хіба що до всього прожитого, скільки прожито, стільки й цього настрою, але це брехня, він це знав, він міг у цьому заплутатися, краще було не чіпати, краще, коли це таємниця, твоє, страх перед собою. І зовсім не несподіванка, кажуть, одкровення, те, Поетове, зізнання глухуватим голосом, аж дивно, бо сам голос тонкий, аж дитячий, що все було б добре, що сила є в нього і ніхто б йому нічого не зробив, і з тим дідом у старій шапці, і з роботою, і з тим директором, з усіма ними — то таке, ніщо. Бо все у ньому, він сам такий, і спробуй тут щось зроби, зачепи, подлубайся, то нічого не вийде; і все в ньому, він сам себе таким зробив. От захотів — і так вийшло. Тобто так хтось щось зробив. Якби він цього не хотів — нічого не було б. Правда. Перш, це ти собі уявляєш, що якби це все могло бути, потім ближче, все ближче до цього, шукаєш предмет — живий, коли так, твої думки переходять у той предмет, і вже щось починається, а ти, зогледі-вшись, сахаєшся, та вже пізно, запал спрацьовує, ти жертва своїх думок, і хтось чинить з тобою те, що ти уявив, якби це воно могло бути. А потім думаєш, як це воно так, одверніть, передумайте, не робіть, але гра починається. І вся справа в тому, що треба було зуміти передбачити і наслідок гри, уявити, який кінець, але на цс не вистачило духу, сили, бажання, це треба вже мати геній, якщо воно так називається. Геній тс воно й є, що спочатку створити гру, небезпеку, увійти в неї, а потім передумови™, витворити кінець, вихід, перемогти. І це починається з дитинства, мало б починатися, і триває до смерті. Але хтось не витримує. Більшість не витримує. І це особиста справа людини, його, Поетова. Ніхто в цьому не винен, він просто мав на це право, в ньому жило двоє, він так це розумів, хоч довго не вмів про це сказати, але те, щось друге, виявляло себе приглушено: а, так собі, дурничка, ось захочу — перескочу. Але й цьому можна було вірити