Юр знав, що десь колись зупиниться, подумає, і почне жити по-іншому, і не буде всього цього. А з нею було солод-кіше, просто і складно. Вона відправляла на вихідний до батьків "доньку, і вони залишалися вдвох. Щось на зразок того, про що люблять писати письменники у романах, спогадах. Вечір, кава, розмови, сигарети. Попереду ніч, все звичне, знайоме, нічого нового, але ж знову хвилююче. Та про ніч не думалося. Бо хто ж думає про те, що їсти, пити — цс необхідність, просто це виходить само. Тоді ще все було якесь не таке. Тепліше, ніжніше, не було й натяку на мармуровість, що потім взялась. Однак від неї не все залежало, більше від тих художників. Юрові більше підходила отака думка, бо сама вона б не змогла, він знав. Але спершу було, як обвал, кожне слово, відповідно рухи, погляди. Вірити в тебе, сказати, що знаєш тебе, це ще нічого не сказати, я допоможу, я сама все зроблю, я знаю, як це робиться. Укладався якийсь розпорядок, вечірні прогулянки, вона бачила весь світ, розказувала, що бачила, а він погоджувався, так, але все було не його, таке якесь. Поглянь, як світло грає кожним листочком, вибарвлює їх, і скільки кольорів, кожну жилочку видно, тобі треба це помічати, запам'ятовувати. Для нього було просто листя, просто світло від ліхтарів, ще тепло, але знати зиму. І навіть могло все бути таке, як вона каже, але іншого разу, якось не так, і якби один, сам...
Ще можна було пробачити Миколі Андрійовичу, він щось знав, може, й мав підстави казати, але собі ні, не можна, зрада...
Я знав таких жінок, і Ті я знаю, я працював у газеті тоді, у відділі листів, треба розуміти таких жінок, щось їм пробачати, вони живуть ось так, біля когось, біля чогось, самі не можуть і зроблять усе, щоб допомогти будь-якою ціною, і таким не щастить, десь вони в чешусь оступаються, роблять майже безглузді помилки, наївно, знову ж заради чогось, чи когось, і думають, що це добре, а це часом погано; може, біда не в ній і не в таких, як вона, а в тому, що ви, чоловіки, не витримуєте, не вмієте витримати, нетерплячі; чоловіки не розуміють жіночих самопожертв, вони думають, що це дурість, і відступають, втікають"
...його згодом ці слова взяли за живе, таке маленьке відкриття у власному житті, з власного життя, звикаєш чути, бачити, читати про інших, у них, у цих інших, життя йде, а то якось раз, і вони щось не так роблять, і до них приходить розуміння зробленого, потім каяття, розчарування, ще щось. А це вийшло, що ти жив так, як вважав за потрібне, що не принесеш болю іншим, можеш вчинити зло, але болю — ні, і хтось тобі каже, що могло бути все й не так, що ти міг віддати більше, мав бути сильніший, багатший. Не побачив себе, та й годі. Якісь ігрища напівдитячі впереміш з дорослим егоїзмом. Так виходить. Якщо дивитися з відстані, на якій знаходишся до багатьох людей. Це в армії йому раз здалося, що він одійшов сам до себе, вийшов із себе, такий, як він, став трохи оддалік і дивився за собою, за тим, хто сидів над тарілкою солдатського рідкого борщу, і, може б, ще щось із цього вийшло, щось би задумалось, виявилося, зробилось, та чиясь команда (не чиясь, правда) закликала виходити на вулицю і шикуватись, і все розпливлось, мов і не було нічого, залишився один, як і був. Тільки якийсь міцніший. Хіба що зі скалочкою в оці. Наче б то очі відходили і дивилися на нього, його очі, і потім очі зникли, повернулись, зблискували, і той зблиск стримів довго, заважав дивитися. І віддайте мені мене. Хто це сказав? Та ніхто не казав, це він сам усе повидумував ще тоді, як багато махав лопатою і більше думав, отаке-го, більше думаєш, і не те щоб усе це він, його, де ж таке. Так собі, з якогось дива почув "і", потім прийшло "віддайте", "мені" й "мене", могли бути хитрим плетивом на циганській розмовній основі чи щось із індійських пісень, чути "мені" — і палець указує хоч би й на тебе, "мене" — долоні розкриваються до двох протилежних боків світу: Ні, не в лопаті діло, траплялися ночі, такі, аж німі, хоч чутно було, як за вікном дерева дихають, і дерева тут ні до чого, кімната зливалася з вічним світом, переливалася в чорне небо, але гляділа добре свої чіткі обриси там, де стіни збігаються в одну риску; все це після якогось примирення, змирення, зречення чи й зізнання, знеможення, сон відвертається, хтось поряд спить, вдячно тулячи руку до тебе, але ти не вдостоївся сну, вступай у змову із ніччю, такі ви схожі. З чого це все починається, думав, ця таємниця, у всіх, ніким не встановлено, з чого, просто, вона розказує, що вже було, інакше що ж, не може бути інакше, вона мусить. Ти мусиш слухати. Чуже, не можна займати, де твоє право, але ж ми знаходимо ту беззахисну мить, коли зрада чомусь не називається зрадою, а так собі, благання милості в когось, передчуття можливої помсти і всевладдя, владарювання, торжество своєї віддзеркаленої суті. Добре, була там якась поїздка за межі чи ще кудись, не знайомі одне одному люди, і був один, спокійний, уважний, чуйний, все бачив, усе знав, усі гуртувались, шукали спільні уподобання, а він жив осібно, хоч ніколи нічим не вирізнявся, був серед усіх, мовчав, але ніхто не казав, що це мовчазна людина. І ось та розмова в готелі. Нічого справді не було. Але він знав, що вона десь була, поза програмою, а не слід було б ходити, викликати подив і непотрібні запитання. Він зробить так, щоб про це не казали там, удома, але хай вона розуміє, що це, є речі, які треба завжди враховувати, це як закон, і геть наївність, хоч вона й жіноча. І так чи не ціла ніч минула, за склянкою з холодним сухим вином, з холодом в очах, у кінчиках пальців. Але нічого бути не могло. І по приїзді все рідне, знайоме трошки відсторонилось, різало очі холодним затишком, і це так, звикай, спокутуй щось перед чимось, а ще був той, і він теж приїхав, жив поряд, відчутний і назавжди зниклий. Вже не людина (і не треба боятись), так, символ чогось, нагадування, що життя не просте, в цьому загадка його існування, присутності скрізь. Все починалося з якогось там місяця вагітності, вона пам'ятала день, місяць, але не в цьому справа. Чи це було згодом, дитина у матері, вони з чоловіком вільні хоч трохи. Юр думав, що це могло бути будь-коли, навіть учора...