— Ай-бо хтів їхати, Іра.
— То хай би їхав.— їй то байдуже було до цього Порохню-ка, чогось вона їх усіх спротивила.
— Йди зі своїм Порохнюком...— Ярина дивилася, як Ганя спиняється біля ґаночка, цю свою сумочку маленьку ставить на лавку. Обдерла з того пакуночка трохи паперу показуючи сестрі: "Диви-и, що Жені купила. Геть мені тако раніше не попадалося. Я люблю, щоб з такими квітками. Ай-бо". Ярина й сама побачила тепер у продерте розцяцькований бік— Чуй, Іра, Андрея нема?
Ганя замощувала продерте, щоб Женя потім нічого не думала,— Ярина бачила такі самі сестрині руки, як і в Жені, тільки менше потріскані. Які вони гладкі поробилися, її сестри.
— Десь був. Я тільки що бачила. А що, Гань?
Сестра так сьорбнула злегенька цим носиком, розчервоні-лим на холоді, ще й пучками потім торкнулася, де ніздрі, мовби збираючи якесь вологе тепло. їй-бо, її Ганя ніколи не поспішить, це не Женька — не всидить тобі.
— Коли б не було.— Ганя надовго десь заховала донизу очі, там не розбереш: чи це вона так гостинця того роздивляється.
— То йдім у хату. В тебе пальто нове якесь.
— Де воно нове. Мовчи-но. Я їхала, Порохнюк мені каже: ти так гарно вбралася, Ганю.
— Ти мені щось написала — геть нічого не розібрала. Що там з тим Порохнюком?
— А, мовчи за нього. Таке вредие зробилося.
Це ж треба було якось цю Ганю провести через веранду. Вона не знала, чи признаватися їм з Ганею разом до Лагутихи.
— Приїдь-но коли на день,— якось немов зумисне уголос казала Ганя.— Обдерлася — нема ради. Диви, в чому я ходжу.
— Йди роздягнешся в хаті,— пропихала вона сестру в ті маленькі сінці, а там у хаті якось їй самій спокійніше зробилося: баби розбалакалися вголос.
Тепер уже друга зміна зайшла, то ці не дуже спішили. "Це треба-но було б вернутися й сказати Лагутисі, чого вона не заходить, вже ж сісти є де".
"А, там хтось скаже,— виправдовувала свій новий страх Ярина.— Осьо Женька буде бігти, то не пропустить".
Ганя й не думала так бігом роздягатися, ще в цьому роз-щібнутому пальті, такому гарному Ярині, стояла, одну руку заклала на припічок; їй так цікаво було заглянути в піч, що це в печі палиться.
— Диви, так би й стояла біля теплого. Чогось не холодно, але як-то вся дерев'яна.
Ярина аж трохи ступнула була до Гані й собі зіперлася одною рукою на припічок,— ото стоять дві сестрички, рука до руки,— й так гаряче зашепотіла зболеним голосом, але щоб і цим бабам не було чутно, що їм так дуже стало треба до цих баняків,— але ж треба, бо там не вспівають міняти на столах, ще й, може, на неї так дивляться, що чого це вона розбалакалася, не помагає:
— Ганю, що то там?
Посердилися, та й тобі що. Вона сама вступила в ту меншу кімнатку й спинилася коло крайнього ліжка, не даючи й Ярині так зразу ввійти.
— Я дивлюся, що це там мати лежала.
До вікна було ще одне ліжко, більше за це, перше, а навпроти того ліжка, на якому лежала мати рік тому, стояло більше ще, його то й рідко коли розстеляли. А так, під вікном, на тумбочці,— радіо, та й тобі така спаленька.
Що це цей Андрей попридумував — проводи якісь попід стелею на кухню виходять. Але Ярина вже знала від Жені й могла щось розказати — це в них така антена непутня, то
Андрей додумався...
Ярина бачила, що Гані треба дати ще якийсь час і не чіпати її, поки не стане легше. А то що ж вона мусіла робити; мати помирала, а їй треба було сина в армію віддавати. Вона там жінкам на тій вечоринці виплакувала: "Мати помирає, а в дочки музика грає". То що ж робити — шукали і їй виправдання ті, кому вона признавалася, й сина тако не залишиш. Але диви — вона б це осьо й не заплакала, якби й хтіла, чогось уже поперегорало у душі, й тільки страшно стає: що матері вже нема. Це аж страшно признаватися, скажи комусь: як воно од старості помирає, то вже й не так шкода тобі.
— Тецер уже мені легше.— Порозчісувала трохи ці кісники, що, відколи підрізана, толку ніякого не дасть, й хустку хоч на шиї, а держить, щоб не так видко було.— Це Женя скаже, не мали б щось робити, то вони посідали й балакають.
— Хай оно баби,— кривилася Іра у бік кухоньки,— а то й так не дуже попереробляються.
Вона й собі пошукала теплішого місця на грубці, задки вигреблася до стіни. Така мала проти ІЬні. Уже вона щось хотіла почати — ну та що... але аж смикнулася на матір подивитися, з таким запізнілим каяттям,— це я, мамо, буду за щось друге думати. Й не то якийсь сміх чи схлипування взялося з неї, так вона перелякалася цій своїй зраді.
— Чуй, а Андрей знає?
Чому не знає. Женя каже, обсипаю картоплю, коли це Андрей іде з автобуса. Стає коло мене й помагає, чого з ним раніше не бувало. Сопе щось, обгортає. Коли потім: "...з твоєю Ганею". А що таке, Андрей. Йому вже батьки розказали — приїхав сердитий. Сестра його менша вернулася, де вона їздила, спитай її. Ну все, буде робити в емтеесі, вже з батьками поселилася. Коли це вона чує, що балакають за подвір'я. А хто вам не давав зразу,— вони тепер хату переставили, та й уже їм тісно. Давай тин переставимо до Гані далі. Там така смужечка, Іра ж добре знає, між їхньою старою хатою і Явдошиним тином. Ну то коли вони ще жили у старій хаті, мови не було, а це помирає мати Петрова, й вони з Петром зовсім перебираються у нову хату. А цю стару перекрили шифером, хай стоїть, ще комусь тра буде. Та й ця Явдошина командує: відгорюдіться по стіну. А вони чо' будуть відгороджуватися — вони кому що винні? їй тра буде помастити з того боку хату, та й що — вже не стань? Але якби Андрейового батька не зачепила, а то й він виповз. А ви чого, так і так_ Що потім самій стидно було — він хіба винуватий, що цими, ногами у валянках ледве переступає. Петро казав, нащо ти таке казала на Дем'яна. Ну та вона тепер буде думати — хай би не чіпали. Вона весь вік у колгоспі проробила, а та десь по світі тинялася, приїхала та й буде командувати тут. Еге!
Що ж, давай на сільраду. Приходить ця нова голова, Валя, подивилася. А там берізка (Ярина добре ж її пам'ятає) якраз на вуглі хати — то що, рубати? Валя берізку тако гладить, каже-, хату якось треба ж мастити, а берізку рубати не треба, хай росте. Петро що вже мовчав — їй-бо, тільки сердиться, як я що скажу, а це й він не витримав. Просяться трактором до себе на город заїхати їхнім берегом. То ти ж там по м'якому таких канавів наробиш — ми не соглашаємося. Коли це мені каже хтось: заїхали. Дивлюся, перед обідом почали город орати. Коли й Петька взнає. Такий сердитий зробився. Туди заїхали, ну назад не виїдуть. Це хай як знають. Еге, так і каже.