Устиг десь ковтнути. Хіба в сусідньому купе, звідки чутно гарячі голоси "ара, ара, е, слухай..."
Тим весело — зігрілись. А цьому сумно: є про що думати. Забув бідолаха, що обіцявся мене нагодувати. Кгм.
Т]зохи мулько в спину, та голові найважче — метляється з боку в бік по твердому. Пробували в провідника роздобути матраца, але він теж у тому, сусідньому, купе. Шукав у кишенях ключі, мовляв, самі йдіть беріть, але ключі зронились під ноги, і провідник махнув неслухняною рукою: ет, видумують.
Та й усі кинулися його стримувати. Які ключі, які матраци! Ти ж додому їдеш. Сідай з нами. Пили сухе вино з високих товстостінних пляшок. Воно нагадувало домашнє виноградне.
Єфрейтор, азербайджанець, теж з їхньої компанії, важко обпершись на мене плечем, трохи зречено (як цс буває тільки з демобілізованими) сповідався чи так собі — розказував і все питав: — Ти з України, друг? Не зі Львова? Ні...
За вікнами зовсім споночіло, мабуть, у гори в'їхали.
А за дві доби все більше чутимеш російську, українську...
III
Ті баби ще не повиходили, а цим, що пізніше, було й так де стояти: у подвір'ї трохи, а кого — то Ярина бачила у веранді.
Вона боялася навіть Жені признатися, що їй чогось перед цими бабами незручно. Женька аж стала з мисками повними — диви, сказала, то що, їм не те саме поставлять, думаєш... От згоді вона вже ходила як-то веселіша й на цих бабів не так перелякано подивлялася; а не було хіба, що аж засміятися хтілося, коли їй син те саме сказав, чи це ці баби так і будуть стояти, поки ті не понаїдаються (Ярина не забула радіти за сина, як він оно гарно їм помагає носити страву зі старої хати); то вона йому Женьчиними словами стала розказувати, які це порядки: що як на обід, то мусять усіх посадити, а це так, в одній хаті поставили, нічого, не посваряться.
її це так приємно вразило, що вона з сином однаково подумала.
Але раділа вона недовго цій своїй несподіваній думці.
"Оце то так,— думала Ярина — не поїдь у село з рік, то вже не так і про людей думаєш".
Котрі жінки Яриігу самі впізнавали, аж їй млосно робилося,— ну про що ти будеш балакати, як вона з цього села ще дівчиною поїхала; вона наче соромилася, що декотрі були за неї молодші, а показували на старіших, баби бабами, а до неї чогось чіплялися: Ярино, які ви молоді. Бо де ж це вона молода!
А от до Лагутихи Лени вона чогось боялась обзиватися. Вже ж тако не повітаєшся знанова: хто новий приходить, то й самі обізвуться на добридень. Якісь дві баби виходили з хати, й вона не могла пройти з веранди у сінці, та й могла б цього разу обізватися до колишньої свеї подружки; вже й руки з мисками холодцю перенесла через поріг у сінці, а очі як-то посварані поробилися: одно дивиться, як би це з цими бабами туто розминутися, а інше бачить Лагутиху у куточку на лаві.
Чого це вона так вподобала того куточка — Ярині у голову не вкладалося. Одна лава, поздовжня, заставлена більшими мисками, а коротша — впоперек, то на ній зо дві миски стояло, бо далі ж стіл затуляв; то Лагутиха всілася з другого боку лави, об столик трохи рукою обіперлася — та й добре їй.
Ярина вже й визначила, які сиві коси у Ленки, та як вона їх дбайливо позатуляла тоншою спідньою хусточкою (верхню, грубшу, вона трохи попустила назад), що тільки смужку біленьку на лобі та ще трохи волосся біля корінчиків видно,— так не розбереш, що то білі коси, подумаєш, що то все лоб.
Але цих зо троє бабів, нащжених уже, застібаючись на ходу, та дякуючи господарям, і згадуючи покійницю ("хай земля буде пухом"), усе ж таки поступилися, щоб Ярина пройшла з холодцем, бо вони знали, скільки людей іще жде, й це треба дати людині дорогу,— їй аж легше зробилося, коли вона й спиною уступила в сінці, бо наче Лагутисі щось надумалося подивитися трохи вище й вона була б якраз роздивилася її в очі. Й було б що — впізнала б її перша, й погано подумала б за неї, що не хоче признаватися до людей.
Ярина надумалася вже за цим разом признатися до Лагу-тихи. Десь на подвір'ї, перед цими новими дверима у стару хату, де все дитинство її пройшло й трохи дівоцтва, вона аж трохи стала з порожніми мисками, так їй чогось хотілося оглянутися на нову хату, де у веранді в куточку притулилася Ленка. Наче вона за нею дивилася в спину, вже давно упізнавши,— ну то Ярину й побачила б, що це за страх такий, що хтось за тобою пильнує, а не скаже. Та аби ще того страху тільки — їй більше щось увижалося, аж вона боялася собі признаватися: немов якийсь страх аж із давнини йшов.
А то їм треба було не в своє діло лізти. Спитай-но їх. Але хіба вона знала, як вони були ще малі й дурні. Проте чого це вона буде комусь своє дарувати, от ти бач. Що той Лагута ходив у ту хату — то це їм було відомо, а Галька ж уже дівочилася, ну то й у Яринки випросила спідничку, в неї гарна така була,— дай поносити та й дай. Ну то на. Вони її таку знали, що вона нікому нічого не шкодувала, що просять. Коли це чутка: Лагуту Василя судитимуть за крадіжку. А вона вже все добре знала, тільки от матері боялася казати. Але де ж дінешся. Збираються вони з сусідкою Ганею аж у район — викликають. А мати ж не дурна, бачить, що вона щось задумала й не признається. Каже матері, мам, мені треба щось вдягнути, бо я в Андрушівку їду. А цс ж чого тебе туди понесе. А ми з Ганею їдемо. А якої це там халєри вам треба. Ну та й випалила: на Лагуту Василя свідчити. Було б їй, але що ця бідна мати могла знати,— полаяла, поплакала та й мусить пускати. Викликають же. Показують їй на суді цю спідничку — чи впізнаєте? Чому це вона не впізнає, як вона геть усі візеруночки на ній знала, бо сама вишивала.
Цс вони вже потім узнали, що Лагута втік з-під охорони й хотів їх догнати, але не знав, що вони пішли не до станції, а полем — так ближче було. Ото якби догнав, була б їм спідничка...
У цій кухоньці, де колись була одна хата з піччю, тільки вікно доходило далі, аж до грушок-дичок, чогось до неї допитувалася баба Перепечиха: "Дивіться цюди, Яринко, тра казати Женьці, та хай хтось уже часник товче". — Але вона не тямила, що од неї хочуть, не думає вона тут командувати, вона зробить, що їй скажуть — однести осьо ще мисок з кілька та й десь би сіла, нікому на очі не показувалася.