— А тепер Василь не пускає мене на роботу, чогось боїться.
— Та це не з вами одними так.
— Він боїться самого себе.— Жінка підвела до мене очі: я уявив той ліс, де вона жила, і того чоловіка, що був її батьком.— Але не шукайте в моїх словах гіркоти, це щось інше, трохи вагоміше, якщо говорити по-газетному.
— Ваш чоловік випускає надзвичайно цікаву газету,— мене охопило незмірною любов'ю до всього сущого — живого і неживого.
Знов ця усмішка, кілька рухів, щоб пересипати попіл у попільничку. Так сміються щасливі люди, а хто ж іще...
— А я колись теж писала, і одну мою іумореску надрукували в "Перці".
— Кажуть, для багатьох українських жінок потяг до мистецтва — це щось вроджене.— Таке, наче пожартував чи бозна-що.
Але, бачу, не втрапив.
— Через кілька місяців чоловік збирається їхати на захід, спробує поступити в академію,— вагається, казати, чи ні,— а я поїду з дітьми до тата.
— Та й мені скоро світить дорога...
Щось такс впало в очі, й аж стріпонуло мною: десь на самому вершечку того краєвиду за вікном виїулькнув літак. Ти диви, полетів собі, як із землі виріс. Гуділо тихо, рівненько, далеко так.
— А я їх завжди слухаю, аж доки не затихне. Щоденні забави дитячих літ — бігати за літаками, гукати
льотчика, проводжати за горизонт.
— Мовби звук спустився на ті дерева і тримається за них.
— О, ще тримається,— два пальці, між яких сиі'арета, торкнулися пучками щоки, пестили її — так художники обмальовують світ, полонина, смереки, складені в пірамідку жердини, що згодом стануть гостроверхою копичкою сіна — ще, ще, все.
Глибокий людський оптимізм, бажання зігріти в долоні маленького літачка в піднебессі, величезне металеве створіння.
— Зникнути, а потім з'явитися, принести сум, а потім забрати його.— Я справді вірив у свої слова, хто ж іще в них віритиме.
— Отак, мабуть, обривається щастя,— почув її голос.
— І вже вечоріє.— Вечір навіює мені спогади: йтиму — зустріну Духовича або комбата, якраз десь на східцях здибаємося.
— Такий світ за моїм вікном,— вона сідає обличчям до мене,— і це я просто не вміла дивитися.
Хтось у двері шкрябається, настирливо, нетерпляче, як до себе. Вона, доця, з букетиком польових квітів.
— Ох, ці кавалери,— падає в крісло навпроти мене.— Поглянь, мамо, це мені сержант Радянської Армії подарував.
Котрий же це бідолаха віз їх аж з полігону і як зберіг, маючи на собі рюкзака, плащ-палатку та автомата...
— Мамо, покинь диміти,— вона вивчає обох нас, це ж треба так наскочити: і сутінки, й накурено,— бо розкажу батькові.
— Тобі ще сьогодні грати,— вона каже, і втома у її голосі; ще мені цього не вистачало: порівнювати дочку й матір.
— А що робить цей хлопець у нас? — Погляд відвертий, як у матері, але очка байдужі до всього, втомлені.— Ще один залицяльник?
— Це не до тебе,— посміхнулась Лакатишева дружина.
— Та й справді, до мене ж тільки з квітами всі приходять,— сумно їй, і це таке, чим більше людей, тим сумніше.
— Аз вас непоганий суддя,— треба ж виручити маму.— Який рахунок?
Оглянулась, здивована, мабуть, не гадала, що я вмію балакати.
— Ви б, товаришу сержант, таку-сяку форму для своїх
воїнів придбали.— Пауза, насолоджується сказаним.— До пояса голі, а там чоботиська і штани; курява, піт...
— Оксано,— не так стомлено вже, а строго,— я готова слухати.
Двері, здається, праворуч, fie забути ще кореспонденцію залишити. Бо чого було й приходити.
— О, ти вже й сердишся, не треба.— Вони втомлюють одна одну, хіба ж не видно.— Я буду поважати цього хлопіия.
— Піду вже.— І так тихо зробилося, аж важко стало підніматися.
Мене з музикою ще не проводжали, і хоч це й одне піаніно, та все ж...
У комутаторній, окрім телефоніста, нікого не було. Це екзамени, тому всі при ділі. Бо іншого разу дивишся, то один, то другий увернеться, і кожному необхідність дзвонити, щось термінове.
— З'єднай із бригадою, чоловіче,— став і дивлюся на нього, сухенького, охайного; живе чоловік, не те що оце — з-під дощу, з грязюки.
— А це не ти Миколайчук? — удостоїв мене веселеньким поглядом телефоніст,— До тебе жінка добивається...
— Ось і дощ, такий, здається, жаданий,— я впізнав її голос, хоч це й уперше балакали ми по телефону— І не віриш у те, що він справжній.
— Він, буває, приходить, щоб налякати лякливих, і тому треба дуже тихенько стояти, аж не поворухнутись, як зачинає падати.
— А ви коли-небудь стояли отак під дощем, не ховаючись?
— Так, але я тоді був зовсім один, і хоч би хто поряд, але я відчув тоді що таке дощ для тебе, коли ти опиняєшся сам-
однісінький в лісі чи серед поля.
— Я знала колись, які бувають дощі, я їх всі пам'ятала, і вони мене любили. У лісі бо зовсім вони не такі.
— Ви дивитесь на той куточок за вікном, над яким тоді пролітав літак?
— Таке, як туман, і ще густіше, але це вікна заливає дощем, і нічого не видно.
— А тут він ллється на кущі під вікнами, і вже темінь зробилася неймовірна.
— За моїми вікнами світлішає, але дощ не перестає, летить.
— Ось ми й створили дві неповторні картини, і вони цінні тим, що їх ніколи ніхто не побачить намальованими.
— Це повинно засмучувати, чи не так?
— А то ж як.
— І який бо цей дощ міг бути торік чи й раніше, як тепер він такий?
— Я ніколи не думав, що дощ може бути таким глибоким і ніжним.
— Я уявила, що в нього є руки.
— Коли стоїш перед якоюсь високою будівлею, нехай це навіть не храм, а будинок на дев'ять поверхів, тоді він повертається до людини своїм найбуденнішим обличчям — звичайний холодний чи теплий мокрий дощ.
— Аж не віриться, що ті кольорові дощі мого дитинства колись існували.
— Але погляньте, як зникає поволі дощова сивина, її вже, як не дивись, не побачиш.
— І в цьому є свій початок і кінець?
— Цього вже нам не дано спізнати, хоч ми й можемо це відчути на дотик.
Ще одна лампочка засвітилася на комутаторі.
— Командир третьої роти викликає сержанта Миколайчука.
Дощ із сивого перекинувся в прозорий, і де й ділася темінь, що допіру так просилася у вікно.
З останніми краплями дощу на ґанок роти повибігали хлопці, Шпак і Онипко, пручи поперед себе новеньку, полаковану трибуну. А самому творцеві не випало й потриматися за свій виріб — ондечки біжить, широко кидаючи чобітками й не розбираючи, де сухо, а де калюжа, і Онипко вже зустрічає його лагідним баском: