— А годино лиха та годино лиха! — вигукнула баба.—
Чуєте, Ярино, що каже?
— Ну та розказали б, що ж там,— мовила мати.— Я йому
про себе розказувала, він у мене любить слухати всякі історії, хто як жив і що.
— А добра б же ж тобі не було та не було,— баба на Михалка.— Як же його розказувати, годино лиха?
— Я ж вам кажу, як,— строго так повів Михалко.— Ви ось іще дівчина, а до вас приходить хлопець і каже, щоб виходила за нього.
— Ярино, ви чули? — ще не вірила баба Богинька.
— Та розказуйте вже,— аж зайшлась сміхом мати.— І я послухаю, як воно було у вас.
— Цс ж мені скільки було, чуй? — запитала в себе баба, дрібненько покивала головою.
Помовчала. Верхню губу підтягла до носа, нюхнула голосно, посіпала бровами і вже тоді повела:
• — Він же мене й любив, з халєри! — Чи то такий сміх, чи зуби свої залізні виставить баба.— Віхоть соломи прив'яже до спини, підпалить, та й гальтую по селу, заки хтось не загасить. *
Михалко побачив, що мати відвертає голову та притуляє долоню до очей. "Що вона таке розказує, що мама плаче",— невдоволено подумав Михалко.
— Що ви, бабо, так нецікаво розказуєте? — перебив бабу Михалко.— Я думав, ви як розкажете, то ми аж сміятись будемо. і
— Який тобі сміх, сину? — докірливо подивилась на Ми-халка мати.
— Який сміх.— Михалко аж не знав, що сказати.— А он ви плачете.
— То й що? — всміхнулась мати.— Як таке життя було.
— Життя.
— Ти он Тараса Шевченка малого будеш грати, то знаєш же, як йому жилося на світі!
— Та знаю, що ви мені кажете.
— А де ж це він буде виступати га, Ярино? — Баба Богинька з цікавості аж присунулась ближче, щоб не пропустити й слова.
— У клубі, в Кодні,— відповіла мати бабі.— Я й собі думаю поїхати, але перегодом, як попораю вже.
— Це б і я подивилась та подивилась, як він там. Танцювати буде чи співати, Ярино? — Баба Богинька знов засміялась на всі залізні зуби.
— Та не співати ж і не танцювати,—пояснювала мати,— а в п'єсі грати, як жив колись малий Шевченко і як дяк його бив, а той воду носив та в науці у нього був.
— Та це така наука була, що хай Бог милує,— сіпнула головою баба.— Але, правда, були н такі, що виучувались, як хотіли.
— Були, чому ні,—погодилась мати.
— А це ти як будеш Шевченка грати, то н я тобі слово скажу та скажу.
— Скажете,— байдуже одвічав Михалко, не вірячи, що там баба Богинька може такого розказати.
— Це ще як мій тато були молоді, то вони добре пам'ятали, як Шевченко Тарас Григорович приїжджав у Кодню.— Баба трохи помовчала пригадуючи.— То він уже там ходив та ходив, і на могилу, де кобзарі поховані, і скрізь, та ще й малював, як що де вгледить по йому.
— Ви дивіться!— озвалася мати.— А ми живемо та й не знаємо такого.
— Та якось же воно так, що нема кому розказувати, а ніхто й не питає.
— От що вам казав, то так воно і є,— Михалко дивиться на бабу довірливими теплими очима.— Мовчите собі, мовчите, а як розказати, то наче й нічого не знаєте, тільки других слухать вам.
— Таж кажу, як ніхто не питає, а це ж про Шевченка Заговорив, то й я пригадала.
Баба Богинька ще довго тримала на обличчі легенький усміх, бо спогад про давнє зворушив і її; це так буває у всіх старих людей.
Але вже вона збиралась іти. То Михалко й собі почав рихтуватись в дорогу. Старенькі штани, на які мама понашивала великі латки, де коліна, хоч там ні дірочки не було, Михалко гарненько вклав на дні цинкового відерця, бо дерев'яного ні в себе, ані в сусідів не знайшлося, сорочечкою вистріпаною, що давно тисне в комірі, зверху накрив,— це вийде Михалко на сцену, то всі побачать, як тяжко жилося малому Тарасикові і як він бідно вдягався.
Мамі ще було що робити, і вона сказала, що над'їде пізніше, вже як зовсім попорає, отож Михалкові пролягала знову та путь, що й зі школи, біда от, що без мами.
Михалко думав, що як прийде, то й одразу шмигне в клуб, щоб його менше на вулиці бачили хлопці з відром. Але вийшло не так. На дверях, з яких било яскраве світло, посто-вплювались хлопці, малі й здорові, і заглядали всередину, що ж там робиться і коли початок вистави. А як зобачили Миха-лка, то обступили його й не пускали,— покажи, та й годі, що там у тебе в відрі і в чому ти будеш виступати. Але Михалко таки добре затис відро, щоб ніхто не дотягся до штанів і сорочки на дні.
— О, о,— хихотіли десь ззаду найменші,— це він малого Шевченка буде грати.
— Ну й правильно,— грубіші голоси чулися,— хоч один артист буде, і нікого не бійся.
Михалка вштовхнули до клубу як артиста, а іншим, хто хотів пролізти за Михалком услід, перепинили дорогу здорові хлопці, що їх поставив завклуб Трезінський. Ще концерт не починався, і нікого не пускали всередину, бо почнуть там
шуміти. * #
Михалкові за кулісами зробилось аж гаряче, бо всі тут шепотіли, гукали, підстрибували, особливо ж дівчата у вишитих сорочечках, що їм танцювати сьогодні. А хтось і зовсім штовхнув його, аж відро дзенькнуло об дерев'яний стояк Михалкові чувся такий знайомий легенький запах поту, бо тут, за кулісами, він це не вперше, доводилось уже виступати,— переважно в хорі, коли Валентин Григорович грав на скрипці, а завклубом Трезінський на баяні. І це тепер видно було он там Валентина Григоровича зі скрипкою, що пробував смичком перші ноти, низько нахилившись над кимсь, і "фезінського, що завжди рівненько стояв, відхиляючись трохи назад, бо ж баян важкий, і Михалкові зробилося незатишно так, хоч він і всіх тут знав і нікого не боявся.
Він ніяк не міг знайти очима тих, з ким йому сьогодні виступати, бо домовилися збиратись в одному місці, а це всі бігають, і хоч би котрий оглянувся на Михалка, яке слово сказав. Він, правда, вже й Раю іурчук побачив з того боку оно,— посередині сцени понаставляли довгих лав, щоб хор стояв,— але, подумав, нехай, якщо вже нікого не побачить, то тоді, а так не насмілювавсь підійти.
Коли його хтось торк за плече, глядь — аж це Микола Поліщук, який з Володькою Лукашенком показує всякі фокуси смішні: то в бабів переберуться, а то ще щось понавидумують.
— А там Олександра Олександрівна тебе шукає, каже, де це наш малий Тарасик подівся.
"Малий Тарасик*,— майнуло Михалкові в голові, і аж зло взяло, бо вже несила було тут стовбичити і рука заніміла тримати відро.