Та й другий раз ідуть до бабусі Василини, і знов через той лісок, який так любила Яринка, але сей раз він був без листя і рясту, і фіалок не було, небо було хмарне, і навіть де-не-де краплини дощу падали. Стежини були слизькуваті, і в Яринки настрій був поганий, і їй не дуже хотілось іти. Прийшли вони до бабусі, а та, як завжди, весела, хороша, зустріла їх гарно, і бачить Яринка, стоять ті чоботи на лаві, із жовтої шкіри, коли ж це їй кажуть, що візьмеш ці чоботи, як розкажеш, що навчила тебе говорити баба їфросинія, і Яринці вже й тих чобіт не хотілося, і жалко бабу було і всіх на світі. Проте розказала при матері й при всіх усе, як на лопаті, вивезла,— і матір, і бабусю Василину це вразило до сліз, ще й великих. "То я її доглядаю, стару, а вона таке навчає мою єдину дитину". Але що вже Яринці робити, бере чоботи і йдуть додому. Зайшли вони в хату, бачать, сидить баба коло столу, як квітка, зачесана на проділ, коси сиві,— мабуть, були дочки. Вони приходили рідко, але як прийдуть, то бабу зачешуть, хоч і не краще од Яринки її вичешуть, і тут мати в плач, У сльози і почала голосити та приказувати, чи я вас не доглядаю, чи вам не перу, не варю, нащо ж ви мене хочете Ще й без дитини лишити. Але баба, бачить Яринка, сидить злюча, уже не каже на неї ні прояво, ні лукаве, а проклинає "Щоб тобі вічну пам'ять сказало, щоб тебе сказило". Мати нагнулась на стільчику та плаче на всеньку хату, а баба встає, і йде наче до печі, і доходить до матері, і обома сухими кулаками матір по спині, як молотом, гасить, і посунула на піч, і поохкала, та ще й на ходу лепече, що я ж тебе прокляла і ти не вийдеш заміж. Тоді в Яринки душі не було до баби. Але вони жаліли бабу, бо вона була старенька.
А в них, що там на світі не робиться, гарно в садочку, ранки такі хороші, теплі, сонечко завжди світило у вікна, і гілочки калини заглядали у вікно, а то білі, як калачі, квіти висять, то, дивись, уже червоніють калинові ягоди, такі тяжкі та соковиті, ще й краплини Роси з їх спадають та виблискують навпроти вранішнього сонечка. Вийде раненько і гайда по садочку 'фава така гарна, гіллячки свої нагне росяні до землі, наче манить до себе, і кланяється в ноги. Ото ж стане Яринка, подивиться, та й жалко топтати такі гарні травинки Вона вибирала завжди, де маленька травичка, і там побігає, зароситься до колін, і тоді лізе вже до хати, і крадеться попід вікнами, щоб батько не помітив, бо чогось сварився на неї, зле вона й не знала чого. І от старалася все зробити так, щоб батько не бачив.
Але одного ранку вона встала й нічого не розібрала — знов лягла. Коли мати до неї підходить і говорить: "Вставай, доню". Думає, що це таке, її мати рідко коли називала так, бо не мала часу за роботою,— вона й дуже добра була до неї, бо з чотирьох дітей залишилася тільки вона одна, а ті повмирали малими. І от коли її мати назвала донею, її чогось аж стрепенуло, вона скоро встала, не пхинькала, що хоче спати. Але мати стала Яринці розплітати косу, коса в неї була дуже гарна, але вона сама вміла вичісувати і плести, а тут і не втямить, чого це матінка знайшла час її наряджати, чорну стрічку в руках держить. Але мати просто розчесала, і зав'язала їй чорною стрічкою коси, і вже відходить від неї, але чогось така боязка,— Яринка бачить, що мати не така, оглянулась вона назад і що бачить. Лежить її батько, татусь, серед хати, на лаві, в білій сорочці, чорні штани, і руки на грудях, і хрестик з воску в руках, і сидять бабусі й дідусі, одна бабуся, батькова мати, дуже старенька, і материні батьки. Яринка тоді ще не знала, що робити, але їй мати сказала: "Нема, доцю, твого батька, вмер". Хоч їй і жалко було, але плакати не хотілося, всі плакали, голосили, і людей багато прийшло, і попи, й одправи, а їй в хату не хотілося йти. До неї поприходили подружки, і вони ганяли по садочку, і добре Яринці запам'яталося, що вони лазили по грушах і облизували листя, чомусь були солодкі краплинки на листочках, і вони їх облизували і були такі замурзані, що не можна було їх узнати, хто вони: чи вони були діти на похороні, чи поросята.
Уже була пора з батьком прощатися, і гукають Яринку всі, треба, щоб дитина попрощалася з батьком, а їх з кущів не повиганяєш. І вона й не прощалася з ним, і не хотіла, вона боялася, бо все думала, що батько візьме й не пустить її надвір, щоб йому не було скучно. Бо, бувало, він її приманить до себе на ліжко, посадить на подушку і свою голову покладе їй на коліна, і вона його зачісувала, всякі проділи вичісувала, і набік, і догори, і скубала його — то він крикне до неї, і все одно чеши. А їй набридала така робота. Вона хотіла надворі гуляти, малювати небо, сонце, вона любила малювати на піску, бо тоді не було ні паперу, ні олівців, де воно тоді могло взятися. А хоч і було що, то їм не купляли.
І от коли її батька везли на кладовище, вона запам'ятала небо, таке чисте, голубе, де-не-де кущиками хмаринки, такі білі, аж блищали, по дорозі дерева похитувалися, неначе прощалися з її батьком. А вона добре знала, що одпалила матері, коли вже покликали прощатися, це їй тепер жалко і страшно. Вона їй сказала: "Добре, що помер, я більше сидіти не буду коло нього". А як підросла, то ой як дурняла себе, бо взнала, як це жити без батька, і не раз потім згадувала, як піп і дяк виспівували, і півчі співали последнеериданіє,— все залишилося в душі, але батька вже не було.
Стала ж мати сама робити в полі — і коні, і поле, все було на її плечах. А Яринка залишалася зі своєю бабусею — вдома все треба було поробити. Вона боялася сама ходити на город, їх тоді русалками лякали чогось. Яринці було сумно, підуть вони з бабусею на город, а бабуся була майже сліпа, але водила Яринку, щоб вона не боялася. А їй так хочеться подуріти, і поставить кошика під ноги. І кричить: "Сюдою, сюдою йдіть!" От її бабуся й шкандибала з паличкою. То, бідна, натрапить на цей кошик і летить, немочка, аж кості її тріщать, і кричить: "Ох, годино моя!" А лаяла вона її так: "Лукаве, проява, потороча". Це вона так Яринку лаяла. А Яринка впаде на спину і криком сміється, аж на весь куток чути, із сусідів хто вдома, то питаються одне в одного, чого це вона заливається,— а то, кажуть, вже щось учворила бабі. От вона з баби своєї дуже любила насміятися і бабця їй все прощала. Любила її так. Бувало, сяде під калиною, вона любила під нею гуляти, калина була така розкішна, гарна, видивиться у вікно, коли баба полізе на піч, і тоді тихенько залазить у хату, немов то старець, і грубим голосом скаже слава Богу. От баба вже охкає, ох, навіки Богу слава, і помалу сунеться з печі. Під припічком така поличка була, і мати як напече млинців, таких здорових, на всю сковороду, то рушником закриє, а Яринка їх на руку і в сіни положить на водничок, а сама біжком під калину, у вікно заглядає. А бабуся вже злазить з тапчана і охкає на всю хату.— "Ох, годино моя, хто це?" Та й уже береться за припічок, до дверей і — лап під припічок, а млинців нема. "Ох, годино моя, нема, вкрало". На всю хату кричить; вона їх любила, вони м'якенькі. І докараб-кається надвір, і в крик: "Яринко, Яринко, де ти, млинці вкрали!" А вона вже насміється: чогось ця стара, нещасна бабуся була для неї великою радістю і втіхою.