— І, чуєте, не треба виймати, як казав лікар на фронті,— пошукав дід цікавенькими очима: хто б то?
— А я в сорок п'ятому році, як мені двадцять год було, пішов на фронт, забрали,— сказав чоловік, що сидів навпроти діда і молодиці, чи не закусилівський сам.
— Пішли на фронт,— пожурилася жінка, мовби це з її вини таке.
— Але нічого,— бадьоро струснув рідким чубом закуси-лівський дядько,— лице тільки трохи зачепило й губу.
Йому й справді пів нижньої губи мовби закусило і вже не пускало, аж око ліве тягло.
— У мене в спині сидить,— обізвався розкопанський тракторист.
— І не виймайте,— дід йому,— само вийде.
— А мені обійшлось, не зачепило,— сказав закусилівський дядько.— Хряпнуло тільки по скулі, а так нічого. В двадцять год взяли на фронт, в сорок п'ятому році.
— Як не болить, то не виймайте,— радив дідусь розкопан-ському трактористові,— бо правду мав той доктор на фронті.
— А в мене осколок під серцем,— озвався з кутка біля дверей інший дядько, вертикиївський,— дивився тихо й лагідно з-під коричневих повік: наче олією густо понамащувано йому довкола очей.
— О, то вже я не знаю, як біля серця,— поміркувавши, вимовив дід,— це вже хто й зна, як воно.
— Смотря куди піде,— розкопанський тракторист на те,— може ж піти не до серця, а вбік чи вниз.
— Метал до серця йде,— сказав як одрубав вертикиївський дядько.
— То це, кажу, хтозна,— сам собі повторив дід, міркуючи, мабуть, щоб б у цьому випадку сказав доктор на фронті або знайомий лікар з сусіднього села.
Закусилівський дядько, якому, певно, не все доходило у розмові, підвівся й, заклавши руки за спину, поволі добрів до гурту. Щось і він знав, бо слухав, а потім уже й собі додав:
— Трохи того горбка стешуть і зроблять, не бійтесь.
— Хто ж каже, не зроблять, зроблять, але ж дивіться: хату знесли, колгосп заплатив Ніні Карпівні за неї, а держава, виходить, будує,— не зрозумів розкопанський дядько.
— Держава й будує,— з кутка, добре все чувши, дав знати вері икиївський дядько.
— Держава ж і побудує, так,— розкопанський тракторист на те,— а колгосп заплатив Ніні Карпівні за хату, то як?
Він попустив піджака з плечей на лікті — й так спекотно, а тут ще й людей стільки. Двигнувши головою вперед, бо комір муляв, ще чекав відповіді на своє хитре питання. Не дочекавшись, приступився до закусилівського чоловіка і прошепотів на вухо:
— Бо... ^В"
Того, вважай, ці пояснення не переконали, він тільки пожував губами, покліпав очима і ствердив:
— Не бійтесь, зроблять так, як треба.
— Ніни Карпівни чоловік, той, наче його й не обходить, скільки там що не робили, а він собі мовчить,— вів далі розкопанський тракторист.
— А що він скаже? — вертикиївський дядько.
— Це той її чоловік, котрий держаки робить на заступи?
— А той.
— Які держаки, коли він учитель,— здивувався розкопан-ський тракторист.
— Кажу ж, що держаки робить,— повторив закусилівсь-кий дядько.— Сам бачив, як він держаки робив.
— Учитель він,— аж одступився розкопанський тракторист— Вчитель.
— Кажуть же вам, держаки робить,— і собі повторив вертикиївський чоловік.
— Ну, не знаю,— вже начебто здався розкопанський тракторист.— Знаю, що вчитель по цьому, що... як його, ну, що в школі там дітей усякому учать. По труду, от як.
— Ну то, мабуть, вчитель,— поступився трохи закусилів-ський дядько.— Але ж кажу, що держаки робив, я сам бачив.
— Не знаю,— одказав розкопанський тракторист і сіпнув головою так, що картуз трохи сповз нижче на лоба.— А що вчитель, то це правда.
Усім уже й не до розмови було, повмовкали, а розкопанський тракторист, знайшовши, об що зіпертися спиною, роздивлявся на тих, що сиділи, та найбільш на жінку, що допіру чіплялася до діда: жінка куняла, і в тому напівсні рухала повними ногами з тоненькими жилочками на шкірі.
А закусилівський дядько, ще видно, не набалакавшись, поцікавився:
— А чого цей молодий юнак вскочив поміж старих? Хіба до лікаря?
Хлопець, на якого раніше не дуже й звертали увагу, всміхнувся, і повні щоки аж загорілись.
— Та сюди ж.
— Це таке тепер,— втрутився розкопанський тракторист,— що старе, що молоде — всім потроху.
— А що ж таке? — перепитав закусилівський чоловік.
— І в мене осколок,— неохоче повів юнак— Правда, вже немає, але хочу, щоб подивились.
— А цс ж як? — аж стріпнувся, мов зі сну, дідусь.
— Та біля Волгограда, в степу,— пояснив юнак, підбиваючи пальцями пшеничного чубчика.
— Я ж і дивлюся, хлопець немов з армії,— пожвавішав розкопанський тракторист.— Підстрижений гарненько, ще й не заросло добре, видать, дембельська канадочка.
— А як же це воно було? — допитувався дідусь.
— А не знаєте як? — розкопанський тракторист.— Мало всякого заліза з війни валяється. Хотіли хлопці ліквідувати, а воно — бабах. Так же ж?
— Так воно й було. Мені ще нічого, а двом іншим — сержант і друг з Прибалтики, так ті...
— Знайомі місця,— сказав дідусь,— ми там у війну з батареєю стояли. Що робилося — не питай!
Хлопець не підводив очей від підлоги, кивав головою за дідовими словами вслід: ну да, це такі діла, було.
Дядьки порозступалися трохи, а хлопець знов обіперся долонями па стіну, як і дотепер стояв.
На той час дід поволеньки підвівся і потупцював до дверей. Жінка спершу так мирненько на нього позирала, а далі й мовила:
— А що цс ви, діду, без черги?
Дід зупинився і з тою усмішкою, що була на його обличчі, коли він розказував про осколок, відповів:
— А інвалідам без черги.
— То вам же, діду, осколка вийняли, ви ж самі казали,— не вгавала жінка, й зовсім оговтавшись,— казали, що й зажило, який же ви інвалід?
— Кажу ж вам, що інвалідам без черги.
— То це ж як? — здивувалася жінка, якось по-риб'ячому дивлячись на діда.— Ви, дядьки, всі без черги, а нам як?
— Та нас, чуйте, не так уже й багато. Ось я та ще хлопців зо три,— пояснив дідусь.
— Ну да, зо три,— аж випрямилась у спині жінка, ось-ось і собі до дверей.
— Та ви йдіть, ідіть,— махнув розкопанський тракторист.
— Ідіть, дядьку,— й собі закусилівський чоловік.
— Якби ж то так, ідіть, та й по всьому, а то ж...— аж закрутилася жінка на кріслі.
— А, та ви так уже, аж не знаю,— сумирно проказав Дідусь.
— Та як же ж, ви ж бачите, це таке,— все йому говорила жінка.