Едмон подає каву, зараз одинадцята година ранку, в кав'ярні о цій порі майже нікого нема, і, Едмон затримується біля них, щоб потеревенити про подорож по Франції. Потім Мішель пояснює, що, власне, сталося — про це можна було здогадатися з самого початку: її матері стало погано, збезумілий батько зателефонував до неї в бюро, потім таксі і чимдуж додому і все надаремно — звичайне запаморочення. Так траплялось уже не раз, і треба бути П'єром, щоб...
— Радий, що їй уже краще, — відповідає дурнувато П'єр і накриває правицею руку Мішель. Мішель накриває його правицю своєю лівою рукою, потім виймає праву руку зі споду, і кладе її на П'єрову лівицю, якою той встиг накрити її ліву руку. П'єр виймає свою правицю з-під споду і кладе її зверху. Мішель витягає свою руку з самого споду і притуляє до його носа.
— Холодний, як у песика.
П'єр признається, що сам не може збагнути, чому у його носа така температура.
— Дурнику, — мовить Мішель.
П'єр цілує її в чоло, у коси. Мішель нахиляє голову, але він піднімає її за підборіддя і примушує дивитись на себе, перш ніж поцілувати в уста. Цілує раз і другий. Пахне свіжістю, тінню під деревами. Im wundershönen Monat Mai, als ... — виразно чує він мелодію. Його дивує, що так добре запам'ятав слова, хоч тільки в перекладі вони мають для нього сенс. Йому подобається мелодія, так гарно звучать слова, він тихенько наспівує їх у коси Мішель, у її вологі уста: Im wundershönen Monat Mai, als.. Рука Мішель впирається в його плече.
— Боляче, — каже вона, відпихаючи його, і проводить пальцем по губах.
П'єр бачить слід своїх зубів на її губі. Гладить їй скроню і знову її цілує. Чи не гнівається на нього Мішель? Ні. Коли ж бо, коли ж, коли вони залишаться вдвох на самоті? Він не годен дати собі ради; її пояснення ніби про щось інше. Охоплений прагненням побачити, як вона заходить до його будинку, піднімається сходами на п'ятий поверх і опиняється у його кімнаті, він ніяк не второпає, що все раптом змінилось, бо батьки Мішель виїжджають на два тижні в село. Хай собі їдуть, тим краще, тоді ж бо Мішель... Він раптом оговтується, дивиться на неї. Мішель сміється.
— Ти будеш сама вдома аж два тижні...
— Який же ти дурненький, — каже Мішель. Вона випростує палець і малює уявні зірки, трапеції, спіралі. Звичайно ж, мама розраховує на те, що вірна Бабетта складе їй товариство протягом цих двох тижнів — на околицях тільки й чути про крадіжки та напади.
П'єр ніколи не бачив їхньої вілли, хоч думав про неї так часто, ніби вже й побував там; ось він іде за Мішель до обставленого старомодними меблями салону, піднімається сходами, неодмінно торкнувшись рукою скляної кулі внизу. Невідомо чому, дім йому не подобається, хочеться вийти в сад, хоч не віриться, щоб при такій маленькій віллі був сад. Він насилу відривається від того образу й усвідомлює, що він — щасливий, сидить у кав'ярні з Мішель, що дім буде зовсім інший, ніж той, вигаданий, ним, захаращений меблями й потертими килимами. "Треба буде попросити мотоцикл у Ксав'є", — думає П'єр. Він зачекає на Мішель, і за півгодини — вони в Кламарі, а попереду два уїкенди, можна поїхати кудись на прогулянку, треба подбати про термос і розчинну каву.
— Скажи, на сходах у твоєму домі є скляна куля?
— Ні, — відповідає Мішель, — ти плутаєш з...
Вона затинається, ніби їй перехопило горлянку нервовим спазмом. Потонувши в кріслі, притулившись потилицею до люстра, з допомогою якого Едмон ніби намагається збільшити кількість столиків у своєму ресторані, П'єр ловить себе на думці, що Мішель для нього — ніби кішка або портрет незнайомки. Хоч вони близько знайомі, та їй, напевно, так само важко його зрозуміти. Звичайно, кохання не приносить порозуміння, як не дають його спільні знайомі чи схожі політичні переконання. Все починається з переконання, що людина не має ніяких таємниць, адже добути інформацію так легко; Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, шатенка, сіроока, служить у діловій конторі. А вона знає, що я — П'єр Жоліве, двадцять три роки, блондин... Але ж вранці ми поїдемо до неї додому, за. півгодини будемо в Енгіені. "Знову той Енгієн", — похоплюється П'єр, відмахуючись від назви, як від настирної мухи. Вони матимуть два тижні для того, щоб побути., разом, біля, дому напевно є сад, либонь, зовсім, не схожий на той, який він, собі уявляє, треба б розпитати Мішель про сад, але Мішель підкликає Едмона; вже пів на дванадцяту, і шеф гніватиметься за спізнення.
— Зачекай ще трохи, —, просить П'єр. — Дивись, он Ролан і Бабетта. Просто неймовірно, але нам ніколи не щастить посидіти вдвох у цьому кафе.
— Удвох? — перепитує Мішель. — Але ж ми умовилися з ними...
— Я знаю, а все ж таки...
Мішель породить плечима, але П'єр знає: вона розуміє його і в глибині серця засмучена, що приятелі такі пунктуальні. Ролан і Бабетта, завжди такі вдоволено щасливі, цього разу чомусь дратують його. Вони — по той бік, захищені хвилерізом часу. їхня роздратованість чи незадоволення стосуються навколишнього світу, політики або мистецтва, проте ніколи — їх самих, їхніх власних глибинних стосунків. їх рятує звичка, автоматичні жести. Все випрасуване, розправлене, перенумероване. Самовдоволені поросятка, бідолахи, такі з них щиросердні приятелі. Несподівано він відчуває, що йому не; хочеться подавати руку Роланові, він ковтає слину, вглядається йому в очі, а потім стискає пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан зі сміхом сідає навпроти; в нього новини з кіноклубу, треба неодмінно побувати там в понеділок. "Самовдоволені поросятка", — дратується П'єр. Фільм Пудовкіна, ну й що з того? Дайте спокій, можна б уже й про щось новіше.
— Про щось новіше, — бурчить Бабетта. — Новіше? Який ти старий, П'єре!
Але ж не подати руку Роланові нема причини.
— Люка одягла помаранчеву блузку, вона їй так личить... — розповідає Мішель.
Ролан витягає "Галуаз" і замовляє каву. Чому б то не подати руки?
— Вона дівчина розумна, — каже Бабетта.
Ролан дивиться на П'єра й підморгує йому. Вдоволене поросятко, жодних проблем. П'єрові огидна ця вдоволеність, коли Мішель може теревенити про помаранчеву блузку, вдоволеність така далека від нього, як і завжди. Що у нього з ними спільного? Він долучився до них останній, вони його насилу терплять.