Але цей час, ця доба аж бубнявіють афоризмами, мімікою, жестикуляціями, однослівним чи й односкладовим вимовлянням, — письменник постає за актора перед дзеркалом; це його жести, безмовне артикулювання; сотні сотень, мільйони мільйонів подоб і натур, незграбностей і вишуканостей мусять бути відпрацьовані в цьому театрі одного актора, де глядачем він сам. Зосторонь це виглядало б не те що смішно, але й не настільки трагічно. Він морщить чоло, м'яшкорить щоки, розколошмачує брови, поводить у просторі тремтливими пальцями, так уявляючи себе либонь не сімдесятилітнім старцем, бо ж не раніше, а саме за таким віковим бар'єром йому вивидніє довічна державна стипендія; він за образом класичного клоуна смутніє зором, шкодуючи, що не жив десь у XVIII чи XIX століттях, що не писав історично-героїчних саг в сьогоденні, аби вдостоїтися в пантеоні авторів президентської бібліотеки. Він достоту сирітка або ж удає сироту на цьому святі відродження і оновлення, занехаяння усього старого і здвиження усього нового, — ов, як не хочеться йому бовваніти на пагорбах оновленного світу в поставі одвічного та довічного переслідуваного й допитуваного; не цікавлять нікого його писання, не запитувано, чому вжив закоротке або задовге речення, і чому так багато знакових наголосів над словами у текстах, чому, зрештою, так важко читається, розуміється, — ні-ж, до нього приступаються з допитуваннями про здоров'я вельможних світу цього; чи триватиме й далі світова допомога цим хронічним жертвам власної глупоти; і про долю кота славетного дисидента; і чи сумує з нагоди загибелі безтурбот-ливої принцеси; і що думає про пишучих не правою рукою, а лівою; і — вже з істеричними докорами, — невже має щось проти тих або тих меншин; і чому промовчує з нагоди ще одного книжкового теоретичного дискурсу, ще однієї аварії, хронічної несплати пенсій, зарплат. Ціла навала питань, що їх породжує новіша доба, і на які прагнуть відповідей, відповідей, але таких, щоби, хрань-боже, не вразити, не зачепити самолюбства і винятковості що-будь-якої одіозної особи. Так письменник зазнає остаточної поразки: стримувати себе від емоційності, від бажання кидатися в бій за святі імена й поняття, повертати речам і поняттям їх справжні назви і сенс; не оскаженіти перед навалою новочасної халтури і безсоромності; не зрадіти, коли життя обдаровує радістю і очікує на твою радісну відгукливість; не хизуватися своїми новими писаннями перед шалом збуруненої цивілізації; як також уникнути спокуси, tácito consensu, тлумачення творів, що увійшли до цієї книжки. Та все ж письменник з вдячністю озирається на минуле: мова і час там узлагіднилися його вірою, сліпотою, наївністю, радістю, навіть якщо мимоволі, усулеречноті наріжного оптимізму, писалося про ув надмір буденне і в надмір трагічне; він з подивуванням доходить тями, що є час і час, також мова і мова, — і це є найповажніше його відкриття; навіть якщо йому вдалося прогледіти однісінький порух вселенського часу і промовляти зокількома словами з незглибного космосу мови.
В'ячеслав Медвідь