— Ще один чорнявий Берден, виродок, — озвався він. — Люди подумають, що в мене діти від работорговки. А тепер і він туди ж.
Син слухав мовчки й навіть не старався пояснити батькові, що ця жінка іспанка, а не заколотниця.
— Кляті чорняві курдуплі. Не ростуть, бо на них тяжить гнів Божий. Чорні — бо гріх рабства людського запаскудив їм кров і плоть. — Його погляд був непритомний, фанатичний, переконаний. — Але тепер ми їх звільнили — і чорнявих, і білявих. Тепер вони білішатимуть. За сто років знову стануть білими людьми. Тоді, мабуть, дозволимо їм вернутися в Америку. — Батько замовк і в задумі помалу холонув. — Їй-бо, — зненацька порушив він тишу, — хоч малий і чорнявий, а все одно він збудований по-людському. Їй-бо, виросте високий, як його дідусь, не буде коротуном, як його татусик. Дарма що мама чорнява й сам такий, а виросте великий.
Усе це міс Берден розповіла Крістмасові, сидячи з ним на ліжку в дедалі темнішій халупі. Більш як годину вони ані ворухнулися. Тепер він зовсім не бачив її обличчя, слухав упіввуха, від голосу жінки його заколисувало, як у човні; безмежна непам'ятлива погідність навівала дрімоту.
— Звався він Калвін, як і його дідусь, та й зростом у діда вдався, хоч і смаглявий, як мама і вся бабусина рідня з боку тата. Мені вона не мама, Калвін — мій однокровний брат. Дідусь був останній із десяти, батько був останній із двох, а Калвін — останній із усіх. Йому тільки-но минуло двадцять років, коли його вбив у місті, за дві милі від цього будинку, колишній рабовласник і офіцер-конфедерат на прізвище Сарторіс. Ішлося про участь негрів у виборах.
Вона розказала Крістмасові про могили — брата, діда, батька і двох його дружин — на пагорбі під кедрами, на пасовищі за півмилі від дому. "Ага, — подумав Крістмас. — Поведе мене подивитися на них. Муситиму піти". Та вона не повела. Ніколи й словом не згадала про ці могили після тої ночі, коли сказала Крістмасові, де вони й що він сам може піти й подивитися на них, якщо захоче.
— Зрештою, ви їх, напевно, не знайдете, — зауважила вона. — Бо коли ввечері принесли додому діда і Калвіна, батько дочекався, коли стемніє, поховав їх і приховав могили — зрівняв горбики й закидав їх хмизом і всяким непотребом.
— Приховав? — перепитав Крістмас.
У її голосі не було нічого м'якого, жіночого, скорботного, споглядального.
— Щоб їх не знайшли. Щоб не викопали. Щоб не позбиткувалися. — І з легким нетерпінням у голосі повела далі, пояснюючи: — Нас тут ненавиділи. Ми були янкі. Чужинці. Гірш ніж чужинці — вороги. Саквояжники, як ото вони називали переселенців із Півночі. Ця війна була ще дуже свіжа в пам'яті, переможені ще не встигли оговтатися, їм ще боліло. Підбурюють негрів грабувати і ґвалтувати — ось як вони це називали. Загрожують верховенству білих. Гадаю, полковник Сарторіс став героєм у місті, убивши двома пострілами з того самого пістолета однорукого діда й хлопчика, що так і не встиг проголосувати вперше. Хтозна, може, й мали рацію. Не знаю.
— Ого, — сказав Крістмас. — Вони справді так могли? Отак викопати вбитих, мертвих? Та коли ж люди різної крови перестануть ненавидіти одне одного?
— Коли? — Вона затнулась, а тоді повела далі: — Не знаю. Не знаю, викопали б вони тіла чи ні. Мене тоді ще на світі не було. Я народилася чотирнадцять років після того, як убили Калвіна. Не знаю, на що тоді були здатні люди. Але батько вважав, що вони можуть на таке зважитися. Тому й приховав могили. А тоді померла Калвінова мама, і тато поховав її там-таки, з Калвіном і дідусем. Так що непомітно це місце стало нашим сімейним гробівцем. Пам'ятаю, моя мати… Батько послав по неї до Нью-Гемпширу, де жили наші родичі, невдовзі після смерті першої дружини. Він же зостався один як палець, розумієте. Гадаю, якби не те, що тут поховані Калвін і дідусь, то тато виїхав би… Так-от, моя мати сказала мені, що батько ладен був уже виїхати, коли померла його перша жінка. Але це сталося влітку, і у велику спеку ніяк не можна було везти її до родичів у Мексиці. Отож поховав її тут-таки. Мабуть, тому й вирішив залишитися тут. А може, тому, що почав підупадати на силі, та й усі, що воювали на Громадянській війні, постаріли, та й негри, якщо вже на те пішло, нікого не вбили й не зґвалтували. Словом, поховав її тут. І цю могилу мусив приховати, бо боявся, що хтось, побачивши її, згадає Калвіна й діда. Не міг ризикувати, хоча все нібито й минулося та забулося. А наступного року написав нашому родичеві в Нью-Гемпширі: "Мені п'ятдесят. Маю все, що тільки може побажати дружина. Пришліть мені хорошу жінку. Мені все одно, хто вона, аби тільки була добра господиня й мала не менш як тридцять п'ять років". І вклав у конверт гроші на залізничний квиток. За два місяці моя майбутня мама приїхала сюди, і того ж дня вони побралися. Скороспішне було весілля, як на нього. Першого разу на те, щоб узяти шлюб, пішло дванадцять років, поки тато, Калвін і Калвінова мама нарешті розшукали діда в Канзасі. Вони утрьох приїхали посеред тижня, а з весіллям перегодили до неділі. Гуляли просто неба, біля струмка. Засмажили бика, поставили бочечку віскі, і прийшли туди всі, кого вони могли сповістити і хто сам про це дізнався. Сходитися туди почали у суботу вранці, а в суботу ввечері прийшов священик. Увесь цей день батькові сестри шили нареченій весільну сукню та фату. Сукню вони змайстрували з мішків з-під борошна, а фату — з протимоскітної сітки, якою власник салуну прикривав картину за шинквасом. Позичили в нього цю сітку. Навіть Калвіну зробили щось схоже на костюм. Мав тоді дванадцять років, і вони хотіли, щоб він був дружбою. А він не хотів. Напередодні увечері взнав, на що його рядять, і наступного ранку (а шлюб призначили десь на шосту-сьому годину), коли всі повставали й поснідали, довелося відкласти обряд, поки знайшли Калвіна. Нарешті знайшовши, змусили його одягти костюм і справили весілля. Калвінова мати була в саморобній сукні та в москітній фаті, а батько, намастивши волосся ведмежим салом, — у привезених із Мексики візерунчастих іспанських чоботах. Дід був за весільного батька. Все б нічого, та тільки поки шукали Калвіна, весільний батько раз у раз ходив прикластися до бочечки, так що коли настав час віддавати наречену, він, замість сповняти обряд, виголосив промову. Почав із Лінкольна та рабства і все допитувався, хто тут посміє заперечити, що Лінкольн для негрів — те саме, що Мойсей для дітей Ізраїлю, і що Червоне море — це кров, яка має пролитися, щоб чорний люд міг дістатися обітованої землі. Не відразу вдалося його втихомирити, щоб весілля пішло своєю колією. А по весіллі молоді пробули там десь місяць. Одного дня дід і батько поїхали на Схід, до Вашингтона й приїхали сюди, діставши від уряду повноваження допомагати звільненим неграм. Перебралися до Джефферсона всі, крім батькових сестер. Дві з трьох вийшли заміж, а наймолодша пішла жити до одної з них. Ну а дід, батько, Калвін та його мати переїхали сюди й купили будинок. А потім сталося те, до чого вони, мабуть, були весь час готові, й батько осамотів, аж поки приїхала моя мати з Нью-Гемпширу. Раніше вони ніколи не бачили одне одного, навіть на знімках. Одружилися того самого дня, коли вона приїхала, а за два роки народилась я, і тато назвав мене Джоанною, на честь своєї першої дружини. Гадаю, навряд чи він хотів ще одного сина. Не дуже добре його пам'ятаю. Тільки одного-єдиного разу він запам'ятався мені як людина, як особистість, — коли повів мене подивитися на могили Калвіна й дідуся. То був погожий весняний день. Пригадую, як я не хотіла туди йти, навіть не знаючи, навіщо це робити. Не хотіла йти під кедри. Не знаю чому. Я ж не могла знати наперед, щó там, мені було всього чотири роки. А навіть якби знала, то мене, дитину, це не налякало б. Мабуть, щось було в батькові, щось таке через нього, крізь нього передалося мені від кедрового гайка. Я відчувала, що він поставив на кедрах якусь печать, а якщо я до них підійду, то ця печать відіб'ється на мені так, що ніколи не зможу забути про неї. Не знаю. Та батько змусив мене піти туди. Ми стояли удвох, і він сказав мені: "Запам'ятай це. Тут лежать твій дід і брат. Убив їх не тільки білий чоловік, але й прокляття, яке Бог послав на цілий народ, коли твого діда, і брата, і мене, і тебе ще й у помині не було. Народ, проклятий і засуджений на віки вічні бути частиною вироку й прокляття білій расі за її гріхи. Затям собі це. Його вирок і Його прокляття. На віки вічні. На мені. На твоїй матері. На тобі, хай навіть ти й дитина. Прокляття на кожній білій дитині, народженій і ще не народженій. Ніхто не уникне цього". А я спитала: "І я теж?" І він відповів: "І ти теж. Передусім — ти". Скільки себе пам'ятаю, я бачила і знала негрів. Сприймала їх, як дощ, чи меблі, чи їжу, чи сон. Але після того я вперше побачила їх не як людей, а як щось таке, у тіні чого живу я, ми, всі білошкірі, всі інші люди. Я думала про те, як нині, завтра і навіки-віків з'являються і з'являтимуться білі діти, — а чорна тінь уже впала на них, ще перед тим як вони вперше вдихнуть повітря. Видавалося мені, що чорна тінь має обриси хреста. Я неначе бачила, як білі діти, ще ні разу не вдихнувши, силкуються виповзти з цієї тіні, а вона не тільки на них, але й під ними — розкинулася, як розкинулися їхні руки, немовби прицвяховані до хрестів. Я бачила всіх немовлят, що прийдуть на світ, всіх тих, що ще не народилися, — довжелезну вервицю їх, розп'ятих на чорних хрестах. Тоді я не могла збагнути, уві сні це чи наяву. Але то було жахіття. Ночами я плакала. Нарешті я сказала батькові, спробувала сказати. Ось що я хотіла сказати: мушу порятуватися, вибратися з цієї тіні, бо інакше згину. "Не можеш, — відповів він. — Ти мусиш боротися й рости. А щоб рости, мусиш піднімати цю тінь разом із собою. Але ти ніколи не зможеш підняти її врівень із собою. Тепер, приїхавши сюди, я це розумію, а раніше не тямив. Ти не зможеш позбутися її. Прокляття на чорній расі — це Боже прокляття. А прокляття на білій расі — це чорна людина, яка завжди буде богообраною, бо Господь колись прокляв її…"