Хлопчика звали Натанієл. Утік чотирнадцятирічним і шістнадцять років не повертався, лишень двічі за цей час передав усні вістки. Перший раз із Колорадо, а другий — із Мексики. Не повідомляв, що він робить у тих місцях. "З ним було все гаразд, коли я від'їжджав", — сказав посланець, другий з ліку. Було це 1863 року, прибулець снідав на кухні, заковтуючи їжу швидко, але пристойно. Три дівчинки, старші дві — вже майже дорослі, прислуговували йому, стоячи біля грубо збитого стола, тримаючи тарілки й злегка розкривши роти, зодягнені в прості, широкі й чисті сукні, а батько сидів за столом навпроти гостя, підперши голову єдиною рукою. Другу руку він втратив два роки тому в Канзасі, воюючи в загоні кіннотників-партизанів. Його борода та вуса вже посивіли, проте він ще був у силі, а сурдут, як і колись, випинався над руків'ям важкого пістолета.
— Він мав трохи клопоту, — розповідав посланець. — Та коли я востаннє про нього чув, все було добре.
— Трохи клопоту? — перепитав батько.
— Та от убив мексиканця. Той заявив, що ваш син украв у нього коня. Ви ж знаєте, як ці іспанці ставляться до білих людей, навіть якщо ті й не вбивають мексиканців. — Прибулець сьорбнув кави. — Але там таки й треба по-суворому, бо ж стільки новаків понаїздило, еге ж… Красно дякую, — сказав він найстаршій дочці, що доклала йому на тарілку ще одну купку кукурудзяних оладок. — Спасибі, я дістану до підливки… Що ж, люди кажуть, що цей кінь взагалі не мексиканця. Кажуть, що той зроду-віку коня не мав. Гадаю, що навіть ці іспанці мусять тримати всіх у шорах, бо ж через тих приїжджих східняків пішла лиха слава про Захід.
— Я можу присягтися, — буркнув батько. — Можу забожитися: коли якась колотнеча, то він у ній уплутаний… Передайте йому, — розсердившись, докинув він, — якщо він дасться одурити отим жовтопузим попикам, то застрелю на місці, як заколотника-конфедерата.
— Перекажіть йому, щоб додому вернувся, — озвалася найстарша дочка. — Ось що перекажіть.
— Гаразд, панночко, — відповів посланець. — Неодмінно передам. Тепер я їду на схід, в Індіану. Та як тільки повернуся, зразу ж його розшукаю. Обов'язково скажу йому. Ой, трохи не забув. Він попросив переказати, що жінка й дитина живі-здорові.
— Чия жінка й дитина? — спитав батько.
— Його, — сказав гість. — Щиро вам дякую. Усього вам найкращого.
Перед тим як побачитися з ними, Натанієл дав про себе знати втретє. Почули, що він кричить перед їхньою домівкою, але десь здаля. То було 1866 року. Сім'я знову переїхала, на сто миль на захід, і син, щоб знайти родичів, змарнував два місяці — об'їздив уздовж і впоперек Канзас та Міссурі в тарантасі, під сидінням якого лежали, як пара старих черевиків, два шкіряні мішечки із золотим піском, новенькими монетами й необробленими коштовними камінцями, поки знайшов обкладену дерном хижку й під'їхав до неї, гукаючи. На стільці перед дверима сидів чоловік.
— Це батько, — сказав Натанієл жінці, що їхала поруч з ним. — Бачиш?
Хоч Калвінові не було ще й шістдесяти, його зір дуже ослаб. Не впізнав сина, допоки тарантас зупинився й сестри з криком висипали з дому. Аж тоді звівся й заревів — довго й оглушливо.
— Ось ми й приїхали, — сказав Натанієл.
Калвін не говорив по-людському. Дер горло і лаявся.
— Я з тебе шкуру здеру! — репетував він. — Гей, дівчата! Ванґі! Бекі! Сара!
Сестри вже були надворі. У своїх широких сукенках, як надувні кульки в подмуху вітру, вигулькнули з дверей із пронизливим криком, що тонув у трубному ревінні батька. Його сурдут — одежина про неділю або ж про будні для багача чи когось у відставці — був розстебнутий, а батько смикав щось біля пояса таким рухом, ніби виймав пістолета. Але він просто єдиною рукою витягав із штанів шкіряний ремінь, а за мить, вимахуючи ним, кинувся поміж голосисту, як пташки, зграйку жінок.
— Я тобі дам! — ревів він. — Я тобі покажу, як із дому тікати!
Ремінь двічі вперезав Натанієла по спині. Двічі, а тоді два чоловіки зчепилися.
То була гра — смертельна забава, позначена усміхненою понурістю, гра двох левів, що закінчується кровопролиттям або й ні. Вони зчепилися, ремінь перехоплено. Лицем до лиця, груди до грудей стояло двоє — старий з кістлявим, зарослим сивою бородою обличчям, із світлими очима північанина і молодий, геть на нього не схожий, з гачкуватим носом й білими оскаленими зубами.
— Припини, — озвався Натанієл. — Чи ти не бачиш, хто на нас дивиться з тарантаса?
Досі ніхто з них двох і не глянув на тарантас. Там сиділи жінка й хлопчик років дванадцяти. Калвін кинув оком на жінку, а на хлопчика вже не було чого дивитися. Він тільки глянув на жінку — і йому відвисла щелепа, наче побачив привида. "Еванджеліна!" — проказав він. Вона була схожа на його покійну дружину, як рідна сестра. Хлопчина, що навряд чи пам'ятав свою матір, узяв собі жінку — майже її близнючку.
— Це Хуана, — сказав син. — А з нею Калвін. Ми приїхали додому, щоб одружитися.
Після вечері, коли жінка й дитина лягли спати, Натанієл став розказувати. Навколо лампи сиділи батько, сестри і син, що повернувся. Там у них, пояснив він, нема справжніх священиків. Самі попики й католики.
— Отож коли нам стало ясно, що chico — дитина — вже в дорозі, Хуана стала поговорювати про попа. Та я не міг дозволити, щоб Берден народився нехристем. Тому й став розглядатися за кимсь підхожим, щоб догодити їй. А тут як не одне, то друге, — так я й не вибрався по священика. Коли ж народився син, то вже не було чого квапитися. Але жінка й далі переймалася — попами та іншим, і тут за якихось два роки я почув, що в Санта-Фе такого-то дня буде білий священик. Ми з жінкою спакувалися, поїхали й добралися до Санта-Фе саме впору, щоб побачити пилюку від диліжанса. Відвозив священика геть. Чекаємо далі, й за кілька років — ще одна нагода, в Техасі. Та тільки цього разу я зв'язався з кінною поліцією, допомагав залагодити одну справу; там на танцях помічника шерифа трохи скривдили. А коли вже було по всьому, ми просто вирішили, що приїдемо додому й візьмемо шлюб, як належить. Ось і приїхали.
Батько сидів під лампою, худий, сивий і суворий. Він слухав, але занурився в роздуми, на обличчі відбивалися приспана гаряча думка, збентеженість і обурення.