Він ішов серед людей. "Мушу кудись поїхати, — думав, простуючи в такт цій гадці. — Мушу кудись поїхати". Це допомагало тримати крок. Підійшовши до пансіону, він ще повторяв ці слова. Вікна його кімнати виходили на вулицю. Ще незчувшись, що дивиться на них, Байрон уже відвів погляд. "Ще побачу, що хтось читає чи курить у вікні, — спало йому на думку. Увійшовши до передпокою й нічого не бачачи після яскравого ранішнього світла, відчув запах вологого лінолеуму та мила. — Досі маємо понеділок. А я й забув. А може, це вже наступний понеділок. Скидається на те, що так воно і є". Він не обізвався. За якусь мить бачив уже краще. Чув, як водять шваброю десь у кутку передпокою чи на кухні. Тоді в прямокутнику світла — задніх дверей, теж відчинених, з'явилася схилена голова місіс Бірд, а по тому й усе тіло, що рухалося до передпокою.
— Ага, — озвалася вона, — це містер Байрон Банч. Містер Байрон Банч.
— Так, — відповів він, думаючи: "Тільки товстуха, в житті якої клопоту не набагато більше за ось це відро для прибирання, не постарається бути… — Знову годі було добрати слово, яке Гайтавер знає й ужив би його, не задумавшись. — Схоже, я без цього священика не те що нічого не втну, а й навіть думати не зможу". — Так, — проказав він, стоячи на місці й не годен навіть сказати, що прийшов попрощатися. "А може, й ні, — міркував Байрон. — Коли хтось проживе в кімнаті сім років, то його не виселять за один день. Та це не завадить їй поселити в цю кімнату когось іншого". — Здається, я заборгував вам трохи за житло.
Господиня дивилася на квартиранта. Суворе, спокійне обличчя, аж ніяк не вороже.
— За що заборгували? — здивувалася вона. — Я гадала, що ви влаштувалися. Перебралися на літо в намет. — І подивившись на нього, додала — м'яко, делікатно й розважливо: — Я вже взяла плату за цю кімнату.
— Угу, — сказав Байрон, — еге ж. Розумію. — Він спокійно глянув на чисті, застелені лінолеумом сходи, вичовгані серед інших і його ногами. Три роки тому, коли настелили новий лінолеум, Байрон перший із квартирантів зійшов нагору сходами. — Раз так, то мені, мабуть, краще…
Місіс Бірд і на те відповіла — зразу ж, не дратівливо.
— Я й про це подбала. Все, що ви покинули, зібрала у вашу валізу. Вона в моїй кімнаті. А може, хочете самі подивитися?
— Та ні. Гадаю, що ви зібрали все… Гаразд, я, напевно…
Хазяйка спостерігає за ним.
— Ох ви, чоловіки, — каже. — Не дивно, що жінкам нема терпцю на вас. Не маєте міри навіть у шалапутстві. А ця міра — я шилом патоки більше вхоплю. Як на мене, коли б вам не дати жінок на підмогу, то всіх вас ще десятилітніми живцем на небо потягли б.
— Гадаю, ви не маєте жодних причин засуджувати її, — зауважує він.
— Не маю. І не потребую. Жінкам, щоб засуджувати одна одну, не треба ніякої причини. Звичайно ж, усі ці пересуди — це справа переважно жінок. Але ж якби ви міркували трохи краще, ніж просто собі чоловік, то знали б: коли баба щось плеще, то це нічого не означає. Це тільки ви завжди всерйоз говорите. Якщо хтось має щось проти вас і її, то це аж ніяк не жінка. Бо ж кожній із нас зрозуміло, що нема ніяких підстав погано ставитися до вас, навіть якщо не брати до уваги цієї дитини. Та й взагалі до будь-якого іншого чоловіка. Ні до чого це нам. Невже ж ви разом із цим священиком, та й усі чоловіки, які знають про породіллю, не зробили для неї всього, про що вона хіба мріяти могла? Чого б це їй погано ставитися до вас? Ну, скажіть.
— Так, — відказує Байрон. — Не дивиться на неї. — Я просто прийшов…
У неї й на те слова знайшлися, він ще не встиг закінчити.
— Напевно, ви невдовзі від'їдете від нас. — Вона спостерігає його обличчя. — Що вони там вирішили сьогодні вранці в суді?
— Не знаю. Ще не закінчили.
— Ще б пак. Згаять безліч часу, праці й державних грошей, щоб з'ясувати справу, на яку б нам, жінкам, вистачило й десяти хвилин у суботній вечір. Це ж треба бути ось таким дурнем! У Джефферсоні за ним не тужитимуть. Якось обійдуться. Але бути таким йолопом, щоб вважати, ніби чоловік, убивши жінку, матиме більше користі, ніж мáла б вона, убивши його… Мабуть, цього другого вони тепер відпустять на волю.
— Так. Напевно.
— А спочатку думали, що він допомагав убивці. І тепер дадуть тисячу доларів, щоб засвідчити, що зла на нього не мають. Тоді ця пара зможе побратися. Десь так, га?
— Еге ж. — Байрон відчуває, що вона дивиться на нього — без тіні недоброзичливості.
— Ото ж і гадаю, що ви скоро виїдете звідси. Ви, мабуть, уже по зав'язку ситі цим Джефферсоном. Правда ж?
— Та ніби так. Напевно, переїду.
— Що ж, Джефферсон хороше містечко. Але не таке вже хороше, щоб вільна людина, як-от ви, не знайшла б собі іншого, де теж можна збавляти час всякими пустощами та клопотами… Якщо хочете, можете залишити валізу тут, поки збиратиметеся до виїзду.
Він чекав до обіду й ще далі. Ждав, поки, на його думку, шериф уже пообідав. Тоді пішов до шерифа додому. Не увійшов. Почекав біля дверей, поки вийде хазяїн дому — товстун із розумними очицями, втопленими, як два шматочки слюди, в одутле нерухоме обличчя. Удвох вони пішли пліч-о-пліч у тінь дерева на подвір'ї. Лавки тут не було, і, хоч обидва виросли в селі, та не присіли навпочіпки, як зазвичай зробили б. Шериф незворушно вислухав чоловіка — невеличкого й спокійного, який сім років був для міста не дуже цікавою таємницею, а сім днів — трохи не сіллю в оці.
— Розумію, — сказав шериф. — Ви вважаєте, що настав час їм побратися.
— Не знаю. Це їхня справа. Але, як на мене, йому б таки годилося піти й навідати породіллю. Гадаю, слушний час на те. Можете послати з ним вашого помічника. Я їй сказав, що він прийде увечері. А що вже вони тоді робитимуть, це їхня справа. Не моя.
— Атож, — згодився шериф, спостерігаючи профіль співрозмовника. — Не ваша. А ви самі, Байроне, що робитимете?
— Не знаю. — Байрон помалу човгав ногою. Задивився на неї. — Я думав про те, щоб перебратися до Мемфіса. Кілька років носився з цим наміром. Міг би так зробити. У цих маленьких містечках нема нічого хорошого.
— Еге ж, Мемфіс непогане місто для тих, що люблять міське життя. Звичайно, на вашій шиї немає сім'ї, нíкого тягти з собою. Якби я був нежонатий та років на десять молодший, то й сам гайнув би туди. І жилося б там краще, мабуть. Ви ж, напевно, вже лаштуєтеся в дорогу?