Вони йдуть до кабінету. Байрон зупиняється й, повернувши голову, дивиться знизу на пасторове обличчя.
— Отже, ви знаєте, — каже він. — Ви вже чули. — І, хоч не відвернувшись, але вже не дивлячись на співрозмовника, веде далі: — Що ж… Так, людям роти не зав'яжеш. Особливо жінкам. Хотів би я знати, хто вам це повідомив. Не те щоб я соромився. Не те щоб хотів приховати це від вас. Я сам сказав би вам, коли спромігся б.
Вони стоять під самими дверима освітленої кімнати. Гайтавер помічає в Байронових руках пакети та пакуночки. Виглядає на те, що з харчами.
— Що? — питає він. — Що ви мали мені сказати? Але прошу, заходьте. Напевно, я вже й сам знаю, в чому річ. Однак хочу бачити ваше обличчя, коли ви скажете це мені. Я теж застерігаю вас, Байроне.
Вони входять в освітлений покій. У пакетах бакалія. Сам господар дуже багато таких купував і носив, тут годі помилитися.
— Сідайте, — запрошує він.
— Ні, — відповідає Байрон. — Я зайшов на хвилинку. — Стоїть, розважний, стриманий, усе ще з цим виразом співчуття й водночас рішучості без самовпевненості, виразом переконаності без настирливості. Так виглядає той, хто лаштується вчинити щось таке, чого близька, дорога людина не зрозуміє і не схвалить, але сам він вважає це правильним, знаючи, що вона ніколи на таке не пристане. — Вам це не сподобається. Але нічого іншого тут не вдієш. Я б хотів, щоб і ви так вважали. Та, мабуть, ви не зможете. І на тому край.
Сівши, Гайтавер понуро дивиться на нього через стіл.
— Що ви зробили, Байроне?
Байрон навіть говорить по-новому: коротко, стисло, не затинаючись, кожне слово має значення.
— Я відвів її туди сьогодні ввечері. А перед тим усе підготував, прибрав халупу. Ліна вже влаштувалася. Сама цього хотіла. Ліпшої й ріднішої домівки цей Браун ніколи в житті не мав і не матиме. Як на мене, вона має право там мешкати, тим більше, що власника поки що нема на місці. Забарився деінде, так би мовити. Знаю, що вам це не до вподоби. Можете назвати безліч причин, причому слушних. Скажете, що це не його хижа, тому й не годиться їй там селитися. Гаразд. Може, й так. Але ж на весь штат, ба й на всю країну не знайдеш нікого, хто міг би ствердити, що Ліна не має права жити в цій халупі. Скажете, що в її стані має бути якась жінка поруч. Гаразд. Є там негритянка, вже в літах, отож розсудлива, і живе за якихось двісті кроків. Її можна буде покликати, не встаючи зі стільця чи ліжка. Скажете: але ж вона не біла. А я спитаю вас: чим їй зарадять білі джефферсонівські жінки, коли почнуться перейми, якщо вона ще й тижня не пробула в місті, якщо ще й десяти хвилин не побалакає з будь-якою жінкою, а та вже знає, що ця вагітна — незаміжня й не вийде заміж, поки той мерзотник ходить по землі, поки час від часу щось про нього чує? Чи багато помочі вона дочекається від отих білих пань, коли конче треба буде? Вони, звісно ж, подбають про постіль, щоб було на чому лежати, і про чотири стіни, щоб не на вулиці родити. Не про те мова. Гадаю, можна вибачити комусь, хто скаже: мовляв, вона не заслужила понад те, адже ж нагуляла черево поза чотирма стінами. Але ж не дитина вибирала… А навіть якби й вибирала, то хай мені грець, якщо будь-який бідолашний малюк, наткнувшись на те, що чекало його в цьому світі, не заслуговує чогось більшого… не заслуговує чогось кращого, ніж… Мабуть, ви мене розумієте. Либонь, ви й самі б так сказали.
З-за стола Гайтавер спостерігає за Байроном, а той веде мову рівно, стримано, ні разу не спіткнувшись на слові, аж поки доходить до чогось дуже вже нового й неясного, якого не намацаєш:
— Є ще одна причина. Біла жінка — і живе там одна. Вам це не припаде до вподоби. Вам таке найдужче не сподобається.
— Ой, Байроне, Байроне.
Байронова мова набрала відтінку впертості. Його голова й досі піднята.
— Я живу не з нею в оселі. Маю намет. І не близько до неї. Якраз стільки, щоб почути її в разі чого. А на двері я поставив засув. Будь-хто й будь-коли може прийти — застане мене в наметі.
— Ой, Байроне, Байроне.
— Знаю, що ви думаєте не так, як більшість їх. І тепер теж. Я знав, що ви зрозумієте, навіть якби вона й не була б… якби не задля того… Я певен, що ви так кажете, бо знаєте, як інші до цього поставляться.
І знову Гайтавер сидить у позі східного ідола, руки спочивають на рівнобіжних підлокітниках крісла.
— Виїдьте, Байроне, звідси. Виїдьте. І то вже. Негайно. Назавжди залиште оте жахливе місце, оте жахливе кохання. Я вас наскрізь бачу. Скажете мені, що ви вперше спізнали любов, а я відповім, що ви спізнали надію. Надію, і не більш. Байдуже, хто є предметом, — і цій надії, ба навіть вам. Дорога, якою ви пускаєтеся, має тільки один кінець: гріх або одруження. І ви відмовитеся від гріха. Ото ж то, прости мене, Боже. Для вас має бути й буде або одруження, або нічого. Ви домагатиметеся шлюбу. Переконуватимете її, а може, вже переконали. Якщо вона розуміє це, якщо допустила до такого… бо інакше чого б рада була тут залишитися й палець об палець не вдарити, щоб побачити чоловіка, якого приїхала шукати? Не смію вам сказати: "Виберіть гріх", — бо тоді ви не тільки зненавидите мене, але ще й передасте цю ненависть їй. Тож скажу: "Виїжджайте. Вже. Одразу ж. Вперед, і не озирайтеся". Тільки не те, Байроне.
Вони дивляться один на одного.
— Я знав, що ви цього не схвалите, — каже Байрон. — Мабуть, я добре зробив, що не розгостився й не сів. Але такого я не сподівався. Що ви теж станете проти зганьбленої й зрадженої жінки…
— Жінка, що має дитину, аж ніяк не може бути зрадженою. Кожний чоловік, батько він чи ні, — вже рогоносець. Подбайте хоч про один маленький шанс для себе, Байроне. Якщо вже мусите одружитися, то є ж одинокі жінки, дівчата, незайманки. Це ж несправедливо, що ви віддаєте себе в жертву жінці, яка вже зробила вибір, а тепер забагла порушити слово. Це неправильно. Нечесно. Бог не для того створив шлюб. А чи створив? Жінки створили шлюб.
— Віддаю себе в жертву? Я? Мені здається, що жертва…
— Тільки не їй. Для таких, як ця Ліна Ґроув, завжди знайдуться на світі двоє мужчин, і немає їм ліку — Лукаси Берчі та Байрони Банчі. Але ані Ліна, ані якась інша її посестра не заслуговує на більш ніж одного чоловіка. Жодна жінка. Хороших жінок мучать тварюки в людській подобі, пияки та інші. Але яка жінка, хороша вона чи погана, страждала від якогось негідника так, як страждають чоловіки від хороших жінок? Скажіть мені, Байроне.