Він усе ще чув це, стоячи біля заваленого паперами стола, з-за якого вона не встала, і дослуховувався до жахливих речей, які викладав холодний, спокійний голос, і Крістмасів язик повторював за нею слова, і очі дивилися на розкидані загадкові папери, документи, і думка текла, гладка, лінива й знічев'я зацікавлена: "Що означає цей папір? А цей що?" "До школи", — повторив його язик.
— Так, — підтвердила вона. — Тебе приймуть. У кожній з них. За мій рахунок. Нам навіть не треба буде платити.
— До школи, — повторив його язик. — Нігерської школи. Мене.
— Так. А згодом поїдеш до Мемфіса. Вивчатимеш право в конторі Піблза. Він тебе навчить. Тоді зможеш перебрати на себе всі юридичні справи. Все те, що ось перед тобою. Все, чим досі відав Піблз.
— Вивчати право в конторі нігера-юриста, — сказав його язик.
— Так. А тоді я передам тобі всі справи, всі гроші. Все загалом. А коли потребуватимеш грошей для себе, ти зможеш… зумієш належно повестися. Правники знають, що в такому разі робити, тож… Ти допомагатимеш їм виходити з темряви і йти до світла, і ніхто не матиме права звинуватити тебе, дорікнути тобі, навіть якщо дізнаються… навіть якщо ти не повернеш… таж ти міг би повернути гроші, й ніхто б навіть не довідався…
— Але ж нігерський коледж, нігерський правник… — спокійно мовив його голос. Не заперечував, просто наголошував. Вони не дивились одне на одного. Відколи Крістмас увійшов, Джоанна не звела очей.
— Скажи їм.
— Сказати нігерам, що я теж нігер?
Вона глянула на нього. Мала спокійне лице. Тепер це було обличчя старої жінки.
— Так. Муситимеш. Аби з тебе не брали грошей. Моїм коштом.
І тут він неначе звелів своєму язику: "Замовкни. Припини цей белькіт. Дай говорити мені". Крістмас нахилився. Вона не ворушилася. Їхні обличчя були дуже близько. Одне — холодне, мертвотно-бліде, фанатичне, божевільне, друге — пергаментне, завмерле у безгучному гарчанні.
— Ти стара, — шепнув він. — Раніш я цього не помічав. Стара баба. Твоє волосся посивіло.
Вона дала йому ляпаса тут же, не ворухнувши рештою тіла. На звук цього поличника відгукнувся луною його удар. Луснув кулаком і, немов підхоплений довгим подувом вітру, стягнув жінку із стільця, шарпнув до себе й тримав, вдивляючись зблизька в нерухоме, безтрепетне лице, піддаючись нахлинулому протяжному вітру пізнання.
— Нема в тебе ніякої дитини, — проказав він. — І ніколи не було. Тобі нічого не зашкодило, крім старості. Ти просто постарілася. Сталося таке — і ти вже ні на що не годишся. Ось що в тебе негаразд.
Він відпустив її і ще раз ударив. Скрутившись, жінка впала на ліжко, дивлячись на Крістмаса; він ударив ще раз в обличчя і стояв над нею, вивергаючи слова, які вона так любила слухати від нього й казала, що відчуває їх там, у собі, — шепітливі, безсоромні, пестливі.
— Ось і все. Ти просто зносилася. Тепер ти більше ні до чого. Ось і все.
Джоанна лежала на боці, повернувши до Крістмаса лице із закривавленими вустами, і дивилася на нього.
— Мабуть, найкраще було б, якби ми обоє померли, — сказала вона.
Він помічав записку на покривалі, як тільки відчиняв двері. Тоді підходив, брав і розгортав. Згадував тепер отой дупластий стовп, як річ із чиїхось оповідок, як щось із іншого життя, котрим він ніколи не жив. Бо папір, чорнило, форма і вигляд були одні й ті ж. Записки ніколи не були довгі, як і тепер. Та нині в них ніщо не нагадувало про невисловлені обіцянки, про щедрі гріховні розкоші. Нині вони стали стислішими, ніж епітафії, й коротшими, ніж команди.
Першим його поривом було — не піти. Гадав, що не сміє піти. А тоді усвідомив, що не сміє не піти. Тепер він не переодягався. У просяклому потом комбінезоні перетинав пізній травневий сутінок і заходив на кухню. Стіл для нього вже не накривали. Інколи Крістмас дивився на нього, проходячи мимо, й думав: "Господи Боже, коли ж це я міг сісти й спокійно повечеряти?" І несила була пригадати.
Він входив у будинок і піднімався сходами. І вже тоді чув її голос, що набирав сили, поки Крістмас сходив нагору й ішов до дверей спальні. Двері були зачинені, замкнені, з-за них долинав монотонний голос. Годі було розрізнити слова, чутно тільки невпинне гудіння. Крістмас не смів розпізнавати ці слова. Не смів дозволити собі дізнатися, про що їй ідеться. Отож стояв і чекав, а за якийсь час голос уривався, Джоанна відмикала двері, і він заходив. Минаючи ліжко, зиркав на підлогу. Здавалося, що там видно відбитки колін, і він одразу відводив очі, ніби побачив смерть.
Зазвичай лампа ще не горіла. Вони не сідали. Знову, як і два роки тому, розмовляли стоячи, а її голос заводив старої пісні: "…гаразд, тоді не до школи, якщо не хочеш… обійдешся й без цього… твоя душа… спокутування…" І він, холодний, нерухомий, чекав, коли вона закінчить: "…пекло… навіки-віків… вічні муки…"
— Ні, — казав він. І Джоанна вислуховувала його мову так само спокійно, а Крістмас знав, що не переконав її, та й вона знала, що не переконала його. Однак жодне з них не поступалося, ба гірше — не давало спокою другому. Крістмас навіть не виходив із кімнати. І вони стояли, стояли в тихому присмерку, залюдненому їхнім потомством — незліченними привидами мертвих гріхів і насолод, дивлячись одне одному в обличчя — змучені, вичерпані й неприборкані.
Ось тоді він виходив. Ще не встигли зачинитися двері, ще не замкнув їх засув, а вже знову було чути її голос — монотонний, спокійний і розпачливий. Про що він, до кого він — цього Крістмас не наважувався ні дізнаватися, ні навіть здогадуватися. Три місяці по тому, серпневої ночі, сидячи в тінях занедбаного саду й слухаючи, як дзиґарі на приміщенні суду за дві милі звідси вибивають десяту, а згодом одинадцяту, піддався непідважному парадоксу й відчув себе безвільним слугою неминучості, у котру, як вважав, не вірить. Сказав тоді сам собі: "Я ж мав це зробити ще ген коли. Мав це зробити ще тоді. Вона ж сама так сказала".
А сказала вона ще за дві ночі перед тим. Побачивши записку, Крістмас подався до Джоанни. Йдучи сходами, чув дедалі гучніший монотонний голос, гучніший і виразніший, ніж завжди. А коли зійшов на сходовий майданчик, зрозумів, чому воно так. Цього разу двері були відчинені, і, коли він увійшов, жінка не звелася. Так і стояла навколішки біля ліжка. Ані поворухнулася, її голос не урвався. Голова не схилена. Лице гордо підняте — ця поза формальної смиренності немовби постала з гордості, а голос у сутінках звучить спокійно, рівно, самозречено. Джоанна немовби й не зауважила, що ввійшов Крістмас, аж поки довела до кінця речення. Аж тоді повернула голову.