Її голос змовк. У неясному отворі відчинених дверей плавали світляки. Нарешті Крістмас порушив тишу:
— Я хотів про щось тебе запитати. Та тепер, здається, я вже знаю відповідь.
Вона не поворухнулася. Її голос був спокійний.
— Що?
— Чому твій батько не вбив цього… як там його… Сарторіса?
— А, ти про це, — сказала вона. Знову запала мовчанка. Повз двері пропливали й пропливали світляки. — А ти б убив. Хіба ні?
— Так, — негайно, як стій, відповів він. І відчув, що жінка дивиться туди, звідки долинає його голос, неначе може розгледіти. Тепер її голос був майже лагідний, такий тихий, такий спокійний.
— Ти зовсім не знаєш, хто твої батьки?
Якби вона могла розгледіти його обличчя, то побачила б, яке воно понуре й задумливе.
— Знаю тільки те, що одне з них — частково нігер. Я тобі вже сказав це.
Вона й досі дивилася на Крістмаса. Він пізнав це по голосі — рівному, знеособленому, допитливому без цікавості.
— А звідки ти про це довідався?
Якийсь час він мовчав. Тоді відповів:
— Не знаю. — І знову замовк. По останніх звуках вона відчула, що Крістмас дивиться вбік, на двері. Його обличчя було похмуре, застигле. І врешті поворухнувся, заговорив. У голосі зазвучав тон — невеселий, та насмішкуватий, водночас серйозний і сардонічний. — А якщо я помилявся, то прірву часу змарнував, хай мене чорти вхоплять.
Тепер вона теж роздумувала вголос, тихо, затамовуючи дух, і досі без крихти жалю до себе, без зайвого копирсання в минулому.
— Я думала про те, чому батько не застрелив полковника Сарторіса. Як гадаю, через свою французьку кров.
— Французьку кров? — перепитав Крістмас. — Невже навіть француз не оскаженіє, якщо хтось за один день уб'є його батька і сина? Напевно, твій батько в релігію вдарився. Либонь, проповідником став.
Вона не квапилася з відповіддю. Пропливали світляки, десь гавкав пес — м'яко, тужливо, далеко.
— Я думала про це, — сказала вона. — На той час усе вже скінчилося. Убивства з мундирами і знаменами, убивства без мундирів і знамен. Нічого хорошого вони не дали. Нічогісінько. А ми були чужинці, зайди й думали інакше, ніж люди, у чий край ми прийшли, непрохані й небажані. Батько був француз, наполовину. Мав досить французької крови, щоб шанувати любов людини до землі, де народилася вона та її родичі. І щоб розуміти: людина буде діяти так, як її навчила рідна земля. Мабуть, саме в цьому річ.
Розділ 12
Ось так почався другий відтинок. Крістмас неначе упав у стічну канаву. Немов із іншого життя оглядався на те перше тверде чоловіче піддавання — піддавання тверде й страшне, як розпад духовного скелета, часточки якого руйнувалися з лускотом, майже чутним вуху, — так що сам акт капітуляції був уже спадом, як для генерала ранок після програної вирішальної битви, коли цей невдаха, поголившись минулого вечора й відчистивши чоботи від грязюки бою, здає свою шаблю переможцям.
У канаві текло тільки вночі. Дні проминали як завжди. Крістмас вирушав на роботу о пів на сьому ранку. Вийшовши з халупи, взагалі не дивився на будинок. О шостій вечора повертався, знову ж таки не дивлячись на нього. Мився, одягав білу сорочку та темні напрасовані штани, йшов на кухню, де на столі вже чекала вечеря, сідав і їв. Ніколи не бачив Джоанни. Але знав, що вона вдома, що пітьма, вповзаючи поміж ці старі стіни, щось ламає й залишає його гнити в чеканні. Знав, як вона провела день, знав, що її дні теж не відрізняються від попередніх, немовби й за неї їх проживає хтось інший. Весь день він уявляв, як вона порається вдома, відсиджує незмінний термін за подряпаним бюро, розпитує і вислуховує негритянок, що приходять до цієї оселі з обох кінців дороги протоптаними за довгі роки стежками, які розбігаються від будинку, неначе спиці від маточини. Про що ці жінки говорять із нею, він не знав, хоча й часто спостерігав, як вони підходять до дому не те щоб потайки, але з якимсь певним намислом, і входять переважно поодинці, хоч іноді й по дві-три, у фартухах, обмотавши голови хустками, а то й накинувши чоловічі піджаки на плечі, згодом виходять і повертаються відцентровими стежками — не прудко, але й не помалу. Згадував їх мигцем, уявляючи: "Тепер вона робить ось це. Тепер вона робить ось те", — та думав про неї небагато. І здогадувався, що за день ця жінка думає про нього не більше, ніж він про неї. Навіть уночі в її темній спальні, коли Джоанна напосідливо й докладно розповідала Крістмасові про свої буденні справи й наполягала, щоб він розповідав їй про свої… це було в дусі коханців: владна й невтолима потреба викладати буденні справи обох у словах, слухати які зовсім не обов'язково. Повечерявши, він ішов туди, де чекала Джоанна. Часто бувало, що не квапився. Час минав, новизна другого відтинку згладжувалася й ставала звичкою. Він стояв у кухонних дверях, дивлячись у пітьму, і бачив, — напевно, передрікаючи, передчуваючи лихе, — дику й безлюдну вулицю, яку вибрав добровільно, яка чекала на нього, і думав: "Таке життя не для мене. Тут мені не місце".
Спершу Крістмаса вразила жалюгідна несамовитість новоанглійського льодовика, який раптом опинився в полум'ї новоанглійського біблійного пекла. Мабуть, він тямив, скільки в цьому самозречення: під нестримним, скаженим поривом ховався відчай ялових безповоротних літ, які вона старалася сквитати, надолужити за ніч, — так, ніби це її остання ніч на світі, — рокуючи себе на пекло своїх предків, живучи не тільки у гріху, але й у бруді. Джоанна мала пристрасть до заборонених слів, невтолиме бажання слухати їх від Крістмаса й вимовляти. Мала дивовижну безособову цікавість дитини до заборонених речей та предметів — глибоку, неослабну цікавість хірурга до людського тіла та його можливостей. А вдень він бачив урівноважену, холоднолицю, майже чоловікоподібну, вже немолоду жінку, яка прожила двадцять років самотою, не звідавши характерного жінкам страху, в порожній оселі, в місцині, населеній — та й то рідко — неграми, і щодня в певний час спокійно всідалася за стіл і спокійно писала старим та молодим практичні поради від духівника, банкіра й сестри-жалібниці в одній особі.
За цей час (його ніяк не можна було назвати медовим місяцем) Крістмас міг спостерігати, як вона проходить через кожну аватару, кожне втілення з низки перетворень закоханої жінки. Невдовзі Джоанна вже не тільки вражала, але й дивувала та бентежила. Його заставали зненацька її напади ревнощів. Не мала ніякого досвіду в цьому. Не було жодних причин для сцени, не було й можливої суперниці, й Крістмас знав, що вона це знає. Вона ніби навмисно винаходила все це й розігрувала, як п'єсу. Причому робила це так несамовито, так переконливо й переконано, що першого разу він вирішив: жінка впала в маячню, а третього разу подумав: збожеволіла. Несподівано виявилося, що Джоанна схильна до любовних інтриг. Запрагла влаштувати сховок на записки й листи. То був дуплястий стовп огорожі біля струхлявілої стайні. Крістмас ніколи не бачив, як вона клала записки, а однак наполягала, щоб він щодня ходив туди, Коли перевіряв тайник, там завжди був лист. Коли ж, не перевіривши, брехав, що вже зробив це, то, як виявлялося, вона вже розставила пастки, щоб упіймати коханця на брехні. А тоді плакала, ридала.