— Чим? Він що — не розтратив ще ті п'ять центів? — видивився на неї Макс. — Селюків обслуговуєш. Ось для чого я тебе привіз сюди з Мемфіса. Може, мені ще й жертя задурно роздавати?
— Я роблю це не в робочий час.
— Еге ж. Я не можу тобі заборонити. І дивитися на тебе вже не можу. Шмаркач, що за все своє життя й долара вкупі не бачив. А в цьому місті повно грошовитих хлопців. Вони знають, як коло тебе заходитися.
— А може, він мені подобається. Ти, мабуть, про це й не подумав.
Макс глипнув на Боббі, що й досі сиділа на ліжку, на її нерухому похилену маківку, на руки, складені на колінах. Спершись на комод, він курив.
— Мейм! — гукнув він. За якусь мить повторив: — Мейм! Ходи-но сюди.
Стіни тонкі. За хвилину-дві у передпокої з'явилася огрядна білявка. Було чути її кроки. Увійшла до кімнати.
— На, маєш, — звернувся до неї чоловік. — Боббі каже, що дуже вподобала того шмаркача. Ромео і Джульєтта. Господи Боже!
Білявка зиркнула на темну маківку.
— Ну й що з того?
— Та нічого. Чудова річ. Макс Конфрі відрекомендує вам міс Боббі Аллен, пасію одного парубчака.
— Вийди, — сказала жінка.
— Гаразд. Я просто приніс їй решту з п'яти центів.
Він вийшов. Офіціантка сиділа нерухомо. Мейм підійшла до комода, сперлася на нього, дивлячись на опущену голову.
— Чи він хоча б платить тобі? — спитала вона.
Боббі не поворухнулася.
— Так. Платить.
Білявка дивилася на неї, спершись, як і Макс, на комод.
— І для цього треба було переїжджати сюди з Мемфіса. Пертися в таку далечінь, щоб давати задурно.
Боббі не рухалася.
— Я не шкоджу Максові.
Мейм задивилася на опущену голову. Тоді повернулась і пішла до дверей.
— Гляди, щоб не нашкодила, — застерегла вона. — Це не може вічно тривати. У цих маленьких містечках таке не довго терпітимуть. Я ж знаю, сама родом із одного з цих містечок.
То було тиждень тому. Нині, тримаючи дешеву розцяцьковану коробку цукерків, Боббі сиділа на постелі так, як і тоді, коли їй вичитувала Мейм. Натомість тепер Джо дивився на дівчину, спершись на комод. Вона засміялася. Сміялася, тримаючи у великих вузлуватих руках крикливо-яскраву коробку. Джо спостерігав за нею. Спостерігав, як Боббі підводиться й, потуплена, проминає його. Підійшовши до дверей, кликнула Макса на ім'я. Досі Джо бачив його тільки в ресторані, з брудним фартухом і в капелюсі. До того ж, увійшовши, Макс не курив.
— Як життя, Ромео? — спитав він, подавши руку.
Джо поручкався, ще гаразд не добравши, хто цей чоловік.
— Мене звати Джо Мак-Ічерн, — відповів він.
Увійшла й білявка. Джо теж уперше побачив її поза рестораном. Зауважив, що вона тут, спостерігав за нею, дивився, як офіціантка відкриває коробку й простягає її.
— Це мені Джо приніс, — мовила Боббі.
Буфетниця зиркнула на коробку. Навіть руки не простягла. Лише подякувала. Чоловік теж глянув на коробку й ані пальцем не поворухнув.
— Ну й ну, — сказав він. — Ти диви, як Різдво затягується. Га, Ромео?
Джо відступив від комода. Досі він ні разу не бував у цьому помешканні. Дивився на Макса, виглядав умиротвореним і зніяковілим, але не переляканим. Споглядав його непроникне, як у ченця, обличчя. Нічого не сказав. Натомість обізвалась офіціантка.
— Якщо не смакує, то не мусите їсти.
Джо дивився на Макса, спостерігав його обличчя, чуючи офіціантчин понурий голос:
— Це не завдає ні тобі, ані кому іншому жодної шкоди… То ж не в робочий час…
Джо дивився не на неї й не на білявку. Споглядав Макса, а на обличчі мав вираз зачудування й утихомирення, але не страху. Тепер говорила буфетниця. Було враження, що всі говорять про Джо такою мовою, якої — вони цього певні — він не знає.
— Ходімо, — сказала вона.
— Ради Бога, — відказав Макс. — Я б тільки хотів ще налити Ромео чарку — на дурняк.
— А він захоче? — спитала Мейм. Навіть коли звернулася до Джо, здавалося, що й досі говорить із Максом. — Хочете випити?
— Та не мучте ви його недомовками тільки за те, що він тоді так повівся. Скажіть, що просто пригощаєте.
— Не знаю, — відповів Джо. — Я ще ніколи не куштував.
— Ніколи не куштував за чужий рахунок, — сказав Макс. — Господи Боже ти мій.
Він ні разу не подивився на Джо після того, як привітався. І знову вони говорили про нього й кидали зауваження на його адресу так, немовби послуговувалися чужою мовою, якої він не розуміє.
— Ходімо, — повторила білявка. — Ходімо ж.
Вони вийшли. Мейм жодного разу не глянула на нього, а Макс, хоч і не дивився, та ні на мить не випустив його з поля зору. Ось їх і не стало. Джо стояв біля комода. Посеред кімнати стояла похнюплена офіціантка з відкритою коробкою в руці. Тісна, затхла кімната. Джо потрапив сюди вперше. Ніколи не гадав, що опиниться тут. Запнуті штори. На дроті висить лампочка. За абажур править пришпилений аркуш із журналу, вже поруділий від тепла.
— Гаразд, — сказав він. — Усе гаразд.
Вона мовчала й не рухалася. Він думав про пітьму надворі, про ніч, у якій вони раніше були одні.
— Ходімо, — сказав він.
— Ходімо? — перепитала вона. Джо глянув на неї. — Куди? Навіщо? — Він і досі не розумів. Дивився, як вона підходить до комода й кладе на нього коробку. І починає роздягатися — зриває одяг й кидає на підлогу.
Цієї ночі вони розмовляли. Лежали у ліжку, в пітьмі й розмовляли. Точніше, розмову вів він. І весь час думав: "Господи Ісусе. Так ось як воно є". Джо лежав біля Боббі, оголений, як і вона, торкався її рукою й говорив про неї. Не про те, звідки вона приїхала й що досі робила, а про її тіло, немовби ніхто й ніколи не робив з нею такого — ні з нею, ні з кимсь іншим. Немовби завдяки цій розмові він із дитячою цікавістю пізнавав жіноче тіло. Боббі пояснила йому своє нездужання у перший вечір. Тепер це його не вразило. Подібно до голизни й фізичної оболонки, воно теж було чимсь, чого ніколи не бувало раніше. Отож Джо своєю чергою розповів те, що знав. Про чорношкіру дівчину на тартаку три роки тому. Вів оповідь спокійно, утихомирено, лежачи поруч із Боббі, торкаючись її. Мабуть, і не усвідомлював, чи слухає вона, чи ні. А тоді спитав:
— Ти зауважила, яка в мене шкіра та волосся? — і чекав відповіді, поволі гладячи її тіло.
— Так, — шепнула вона. — Я подумала, що ти, мабуть, чужоземець. Аж ніяк не тутешній.