І ось він уже на вулиці, півдоларова монета зрошується потом у долоні, велика, як колесо воза. Сміх підганяв його. Джо вийшов за двері, підстьобуваний реготом чоловіків. Регіт підхопив юнака й поніс вулицею, а тоді полетів далі, завмираючи, покинувши його на землі, на хіднику. Навпроти нього стояла офіціантка. Не відразу помітила його. Перед тим ішла швидко, потупившись, зодягнена в чорне плаття, в капелюшку. І знову, як і того разу, коли поставила перед Джо каву та тістечко, дівчина не дивилася на нього. Один раз глянувши, все зрозуміла.
— Ага. Ви прийшли віддати мені гроші. При них. І вони покепкували з вас. Це ж треба.
— Я подумав, що вам самій довелося заплатити. Подумав…
— Це ж треба. Та годі про це. Годі вже.
Стоячи віч-на-віч, вони не дивились одне на одного. Виглядали, як два ченці, що в час споглядання зустрілися на стежці в саду.
— Я просто подумав, що…
— Де ви живете? — запитала вона. — В селі? Це ж треба. Як вас звати?
— Не Мак-Ічерн, — сказав він. — Крістмас.
— Крістмас? Таке ваше прізвище? Це ж треба.
Ще підлітком, та й згодом теж, він і ще четверо-п'ятеро хлопців ходили в суботу на полювання або на риболовлю. Дівчат він бачив тільки в церкві, в неділю. Асоціювалися йому з неділею й церквою. Тому й не смів звертати на них увагу. Якби посмів, то тим самим — навіть він — зрікся б своєї ненависті до релігії. Однак між собою вони говорили про дівчат. Мабуть, дехто з них (наприклад, той, що умовився тоді з негритянкою) щось та й знав. "Вони всі хочуть, — сказав він іншим. — Та інколи не можуть". Інші цього не знали. Не знали, що всі дівчата хочуть, а тим більше, що буває час, коли не можуть. Хлопці уявляли цю справу інакше. Але признатися, що вони нічого не тямлять про друге, означало визнати, що вони ще не спізнали першого. Отож слухали хлопцеві пояснення. "Таке буває в них раз на місяць". Розповів, як уявляє собі фізичний бік цієї справи. Мабуть-таки, знав, що каже. Принаймні опис був доволі мальовничий та переконливий. Якби він став описувати цю річ як стан душі, про котрий можна тільки здогадуватися, то хлопці не слухали б. Та він змалював картину фізичну, реальну, доступну нюху, ба навіть зору. Це зворохобило їх: тимчасова й жалюгідна безпорадність того, що мордувало й ударемнювало пожадання; гладенька, досконала посудина, обитель прагнення, приречена з неминучою регулярністю ставати жертвою періодичної нечисті. Ось так викладав усе це хлопчина, а п'ять приятелів мовчки слухали, споглядаючи один на одного — питально й по-змовницькому. Наступної суботи Джо не пішов з ними на лови. Мак-Ічерн подумав, що приймак уже вирушив, бо не було рушниці. А Джо сховався у хліві. Просидів там увесь день. Наступної ж суботи пішов сам, рано-вранці, перш ніж за ним зайшли приятелі. Він не полював. На схилку дня, не далі як за три милі від дому, застрілив вівцю. Натрапив на отару у відлюдній долині, підкрався й вистрілив. Тоді став навколішки, з пересохлим горлом, дрижачи й озираючись, і занурив руки у ще теплу кров приреченої на смерть тварини. Ось так перебув оте все, оговтався. Не забув того, що оповів приятель. Джо пересвідчився, що можна жити з тим, поряд, поруч із тим. Немовби сказав сам собі, нелогічно й по-відчайдушному спокійно: "Гаразд. Як є, так є. Але це не мені. Не в моєму житті, не в моїй любові". Та ось минуло три чи чотири роки, й Джо забув сказане, як піддатливо забувається те, що настійливий розум відмовляється визнати істинним чи хибним.
Він зустрівся з офіціанткою у понеділок увечері, зразу за день після тої суботи, коли спробував розрахуватися за чашку кави. Ще не мав тоді мотузки. Виліз із вікна, зіскочив із триметрової висоти на землю й відміряв п'ять миль до міста. Він взагалі не подумав про те, як повернутися назад до своєї кімнати.
Джо дістався до міста й став на перехресті, де мав чекати на неї. Тиха місцина. Прийшовши зарано, він міркував: "Треба пам'ятати. Треба, щоб вона показала мені, що робити, як і коли. Щоб не здогадалася, що не вмію, що мушу навчитися від неї".
Більш як годину чекав. Надто рано прийшов. Боббі надійшла пішки. Стала перед ним, маленька, терпляча, потуплена, виринувши з пітьми.
— Ось ми й зустрілися, — сказала вона.
— Я старався добутися сюди якнайскоріше. Мусив дочекатися, поки вони заснуть. Я боявся, що спізнюся.
— Ви вже давно тут? Відколи?
— Не знаю. Я біг майже всю дорогу. Боявся спізнитися.
— Бігли? Всі три милі?
— П'ять миль. Не три.
— Це ж треба.
Вони замовкли. Стояли віч-на-віч, дві тіні. Більш як рік по тому він, згадуючи ту ніч, раптом дійшов розуміння й сказав сам собі: "Схоже, вона сподівалася, що я її вдарю".
— Що ж, — сказала Боббі.
Джо злегка затремтів. Відчував її запах, запах сподівання, спокійного, мудрого, трохи втомленого, й думав: "Вона чекає, щоб я почав, а я не знаю як". Навіть йому самому свій же голос прозвучав по-дурному:
— Мабуть, уже пізно.
— Пізно?
— Я подумав, що, може, на вас чекають. Чекають, поки ви…
— Чекають… Чекають… — Її голос стих, завмер. Вони стояли обоє, як дві тіні. — Я живу з Мейм і Максом. Та ви знаєте. З ресторану. Ви ж мали б їх запам'ятати, коли спробували віддати п'ять центів… — засміялася вона. У цьому сміху не було веселості, не було нічого. — Подумати тільки. Уявляю, як ви прийшли туди, з отими п'ятьма центами. — Дівчина перестала сміятися. Це не означало, що були веселощі, та обірвалися. До Джо долинав тихий, жалюгідний, понурий голос.
— А я помилилася. Забула одну річ. — Напевно, сподівалася, що він спитає: що ж ти забула? Та він не спитав. Просто стояв, і притишений, дедалі глухіший голос завмирав десь біля його вух. Джо забув застрелену вівцю. Надто вже довго прожив із тим, що розповів йому старший приятель. Надто вже давно ціною вбитої вівці заплатив за невразливість, тому й не зосталося по тому пам'яті. Тому й не відразу утямив, що хоче сказати Боббі. Вони стояли на роздоріжжі. Було це в передмісті, де вулиця переходить у дорогу, що біжить повз плекані, відміряні моріжки, поміж пустирів і розкиданих будиночків — малих і дешевих, із яких складаються околиці таких міст.
— Послухайте, — сказала вона, — я сьогодні недужа.