Ані слова не зронив і геть не здивувався навіть на третій день, коли прийшла поліція й забрала його та цього чоловіка. Будинок, у якому вони тимчасово поселилися, нічим не відрізнявся від покинутого вночі: ті самі діти з іншими іменами, ті самі дорослі з іншими запахами; і причина того, що не можна залишитися в новому житлі, видавалася не вагомішою від причини, з якої довелося покинути старе. Однак хлопчик не здивувався, коли прийшли полісмени й наказали встати та одягтися, не вважаючи за потрібне пояснити, чому й куди тепер треба мандрувати. Напевно, він знав, що їде назад. Напевно, з дитячою прозорливістю одразу збагнув те, чого не розумів чоловік: таке не може й не буде тривати. І знову бачив у вагонному вікні ті самі пагорби, ті самі дерева, тих самих корів, та тільки з іншого боку, в іншому напрямку. Полісмен дав попоїсти. Такий самий хліб із шинкою, тільки вийнятий не з газети. Хлопчик зауважив це, та нічого не сказав. Мабуть, нічого й не подумав.
І ось він знову вдома. Напевно, гадав, що після повернення його покарають, причому не сподіваючись дізнатися, за який саме злочин. Адже давно вже засвоїв: діти можуть сприймати дорослих як дорослих, натомість ті не вміють сприймати дітей інакше, ніж як тих самих дорослих. Він уже забув історію із зубною пастою. Тепер уникав дієтсестри так, як місяць тому набивався їй на очі. Старався не потрапляти їй навіч, хоч давно забув причину цього, а невдовзі забув і подорож, бо так ніколи й не дізнався, що між першим і другим є якийсь зв'язок. Час від часу зринав спогад про мандрівку — невиразний, туманний. Але це бувало лише тоді, коли погляд падав на двері котельні й згадувався чоловік, який сидів там і спостерігав за хлопчиком, а тепер зник, не залишивши ані сліду, навіть плетеного стільця на порозі, як і всі, що були раніше. Куди він подівся — про те дитина не задумувалася, не завертала собі голови.
Одного вечора хлопчика забрали з класу. Це сталося за два тижні перед Різдвом. Дві молоді жінки — дієтсестри серед них не було — завели його до ванної, помили, причесали вологе волосся, одягли в чистий комбінезон і допровадили до кабінету начальниці. Там сидів хтось чужий. Подивившись на нього, хлопчик одразу все збагнув, начальниця ще й словом не прохопилася. Мабуть, пам'ять знала, знаття почало згадувати, а може, озвалося бажання. Бо ж до п'яти років не набереться стільки відчаю, щоб народилася надія. Мабуть, раптом згадалася мандрівка в поїзді та харч, бо й пам'ять не сягала далі.
— Джозефе, — озвалася начальниця, — ти б не хотів виїхати звідси й жити на селі з добрими людьми?
Він стояв у новому цупкому комбінезоні, з червоними вухами та обличчям, розпашілими від простого мила та шорсткого рушника, слухаючи незнайомця. Глянувши на нього, побачив огрядного чолов'ягу зі стриженою брунатною бородою й волоссям, обтятим коротко, хоч і не останнім часом. Буйні й жорсткі борода та чуприна, ще не торкнуті сивиною, неначе й не відчули тих сорока з гаком років, які відбилися на лиці. Світлі, холодні очі. Простого крою цупкий чорний костюм. На коліні лежав чорний капелюх, його підтримувала чиста широка п'ятірня, стиснувши м'який фетр. Поперек жилетки провисав масивний срібний ланцюжок від годинника. Важкі чорні черевики стояли побіч на підлозі, начищені до блиску. Навіть п'ятирічна дитина, подивившись на нього, зрозуміла б, що він не вживає тютюну й не потерпить такої звички в когось іншого. Однак не дивилась, а все через оті очі.
Хлопчик відчував на собі його холодний і допитливий погляд, суворий, хоч і мимовільно. Таким поглядом оцінюють коня чи вживаний плуг, знаючи наперед, що знайдуть ґанджі, заздалегідь знаючи, що куплять. Говорив чоловік повільно, розмірено й вагомо — голосом людини, яка вимагає, щоб її слухали не так уважно, як мовчки.
— Отже, ви або не хочете, або не можете нічого більше сказати про його походження.
Начальниця не дивилася на нього. За скельцями окулярів її очі драгліли, принаймні цієї миті. Відповіла одразу ж, трохи поквапилася.
— Ми не з'ясовуємо, чиїх батьків ці діти. Як я вам уже сказала, його підкинули тут на сходи перед Різдвом п'ять років тому, без двох тижнів. Якщо для вас такий важливий родовід, то вам узагалі не варто всиновлювати дитину.
— Я не зовсім те мав на увазі, — зауважив незнайомець трохи згідливішим тоном. Примудрявся перепроситися, ні на йоту не відступивши від свого переконання. — Треба було б мені поговорити з дієтсестрою — міс Аткінс, бо ж я листувався саме з нею.
І знову завідувачка відповіла холодно й одразу, майже тої ж миті, коли він замовк.
— Напевно, я можу дати вам не менше даних про цю чи будь-яку іншу дитину з-посеред наших вихованців, ніж міс Аткінс, адже її офіціальні обов'язки обмежуються їдальнею та кухнею. Просто так сталося, що в цьому випадку вона люб'язно згодилася послужити як секретарка у нашому з вами листуванні.
— Це неважливо, — сказав незнайомець. — Неважливо. Я просто подумав…
— Щó ви подумали? Ми нікого не примушуємо брати наших дітей, як і не примушуємо дітей від'їжджати всупереч їхній волі, якщо мають на те серйозну причину. Це питання, яке оці дві сторони вирішують між собою. Ми тільки радимо.
— Еге ж. Неважливо, як я вам уже сказав. Не сумніваюся, що цей карапуз у нас приживеться. Знайде хорошу родину в особі місіс Мак-Ічерн і мене. Ми вже не молоді люди, живемо тихо. Не знайде там марципанів, ледарювати теж не буде. І працюватиме не більше, ніж йому на користь ітиме. Не маю ані найменшого сумніву, що в нас він виросте богобоязливим, ненавидітиме лінощі й марнослав'я, хай який там у нього родовід.
Ось так опротестовано вексель, підписаний два місяці тому зубною пастою, а забудькуватий боржник, закутаний у чисту попону, маленький, безформний, нерухомий, сидів у колясці, що в грудневому сутінку тряслася на промерзлих вибоїнах. Вони їхали весь день. Опівдні чоловік нагодував хлопчика, вийнявши з-під сидіння картонну коробку з приготованими три дні тому сільськими харчами. Заговорив він аж тепер. Мовив одне слово, махнувши вперед кулаком у рукавиці, що стискав батога.
— Дім, — обізвався він.