— Чи далеко йдеш? — озивається він.
— Я б хотіла ще завидна пройти хоч трішки, — відповідає вона. Зводиться і взуває черевики. Повільно, неквапно вибирається на шлях, наближається до воза. Армстід не злазить із сидіння, не помагає жінці. Тільки стримує мулів, поки вона насилу перелазить через колесо й ставить черевики під сидіння. Віз рушає.
— Дякую вам, — каже жінка. — Дуже вже я здорожилася.
Армстід ніби ні разу й не глянув на неї. Однак уже запримітив, що обручки немає. Не дивиться на свою попутницю. Підвода знову ліниво торохтить.
— Звідки йдеш? — питає він.
Жінка зітхає. Не так зітхає, як видихає, немов із спокійного подиву.
— Та вже чимало пройшла. З Алабами я.
— З Алабами? У такому стані? Де твої родичі?
Вона теж не дивиться на нього.
— Сподіваюся знайти його десь у цих краях. Може, ви знаєте його. Зветься Лукас Берч. Тут по дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні. Працює на деревообробній фабриці.
— Лукас Берч, — майже таким самим тоном вимовляє Армстід це ім'я. Вони сидять пліч-о-пліч на просілому сидінні із зламаними пружинами. Йому видно її руки на подолі й профіль під капелюшком, бачить її кутиком ока. Мабуть, жінка споглядає, як стелиться дорога поміж в'ялими вухами мулів. — І ти пройшла пішки весь цей шлях, сама-одна, щоб його запопасти?
Якусь мить вона мовчить. І відказує:
— Мені траплялися добрі люди. Справді добрі.
— І жінки теж? — Скоса зиркнувши на Лінин профіль, він думає: "Навіть не знаю, як поведеться Марта. Мабуть, жінки радше добрі, ніж добросерді. Не те що чоловіки. Тільки схиблена баба буде добра до своєї посестри, яка потребує доброти. Еге ж бо. Добре знаю, що скаже Марта".
Жінка штивно сидить на краєчку. Нерухомий профіль, нерухома щока.
— Дивна річ, — мовить вона.
— Як же людям ставитися до незнайомої молодої вагітної жінки, знаючи, що чоловік покинув її? — Ліна не ворушиться. Тепер підвода увійшла в ритм, підпорядкований незмащеному, зневаженому дереву, повільному полудню, шляху та спеці. — І ти поклала собі знайти його тут?
Вона сидить нерухомо. Напевно, дивиться на повільну дорогу поміж вухами мулів, у далечінь, позначену й різьблену шляхом.
— Мабуть-таки, я знайду його. Це неважко. Він буде там, де збирається багато людей, де сміються й жартують. Він завжди був охочий до такого.
Армстід різко, злобно крякає.
— Вйо, рухайтеся! — гукає він мулам. І каже сам до себе, роздумуючи вголос: — Мабуть-таки, знайде його. Напевно, той парубійко зогледиться, що дуже й дуже помилився, не доїхавши до Арканзасу чи навіть Техасу.
Сонце хилиться до заходу, ще годину йому до обрію, до швидкого літнього сутінку. Від шляху відгалужується путівець, ще глухіший, ще тихший.
— Ось ми й приїхали, — мовить Армстід.
Жінка відразу ж заворушилася. Нахиляється й намацує черевики. Видно, не взуватиметься, щоб не затримувати воза.
— Красно вам дякую, — каже вона, — ви мене виручили.
Віз знову спинився. Жінка готується зійти.
— Навіть якщо й доберешся до Варнерової крамнички перед заходом сонця, то все одно звідти ще дванадцять миль до Джефферсона, — каже Армстід.
Ліна незграбно тримає черевики, клуночок і віяло в одній руці, щоб обпертися другою, коли сходитиме.
— Краще було б мені таки податися туди, — відповідає вона.
Армстід не торкається її.
— Переночуєш у мене… там жінка… там жінка може… якщо ти… Їдь зі мною. Вранці передовсім підвезу тебе до Варнера, а звідти хтось та й підкине тебе до міста. У суботу завжди хтось туди їде. Нікуди не дінеться твій Берч за цю ніч. Якщо він у Джефферсоні, то буде там і завтра.
Ліна сидить непорушно, тримаючи все своє манаття в одній руці, щоб було зручніше злізти. Задивилася вперед, де в'юниться в даль дорога, помережана скісними тінями.
— Кілька днів я, мабуть, маю в запасі.
— Атож. Часу ще досить. Та ось незабаром з'явиться в тебе попутник, що не вміє ходити. Їдьмо до мене.
Армстід підганяє мулів, не дочекавшись відповіді. Віз звертає на малопомітний путівець. Жінка сідає, але й досі не випускає з рук свого пожитку.
— Я не завдам клопоту, — мовить вона. — Не заважатиму.
— Звичайно, — відповідає Армстід. — То й їдемо.
Уперше за весь час мули самі собою пішли прудкіше.
— Зерно зачули, — каже він, снуючи думку: "Ось такі вони, баби. Сама ж перша нашкодить своїй посестрі й сама ж без усякого сорому швендяє поміж порядних людей. Бо знає, що її пожаліють чоловіки. Плювати їй на жінок. Це ж не жінка впакувала оцю дівку в таке, що та навіть халепою не хоче назвати. Еге ж, брате мій. Дай тільки одній із них вискочити заміж або напитати клопоту незаміжньою, то вона тут же відцурається жіночого поріддя й ловитиме життєву рівновагу, стараючись пристати до чоловічого роду-племені. Ось чому їм кортить курити й нюхати тютюн, ось чому й голосувати пнуться".
Коли підвода проминає дім і наближається до хліва, господиня спостерігає її, стоячи на порозі вхідних дверей. Господар не дивиться в цьому напрямку, і без того знає, що вона має там стояти, що вже стоїть. "Так, — думає він глузливо, їдко й гірко, звертаючи мулів у відчинену браму, — добре знаю, що вона скаже. Ще б не знати". Спиняє їх. Не потребує оглядатися, бо й так знає, що його жінка вже на кухні, вже не спостерігає, а просто чекає. Він спиняє мулів.
— Йди до хати, — велить Армстід. Він уже зійшов на землю, а Ліна поволі злазить із воза, задумливо прислухаючись до свого нутра. — Якщо перестрінеш когось, то це Марта. Я повернуся, коли нагодую худобу.
Він не дивиться на гостю, що йде подвір'ям до кухні. Нема потреби. Крок за кроком разом з нею він ступає до кухонних дверей і натикається на дружину, яка тепер видивляється на ці двері так само, як досі видивлялася на віз, стоячи на вході. "Знаю, ой знаю, що вона скаже", — думає Армстід.
Розпрігши мулів, він поїть їх, заводить до стійла, дає корм, а тоді впускає корів із пасовища. Відтак іде до кухні. Вона й досі там, сива жінка з холодним, суворим, дратівливим обличчям, яка за шість років народила п'ятьох дітей і по тому виховала їх до повноліття. Тепер вона заклопотана. Армстід підходить до умивальника, наливає з відра воду в тазик і закочує рукави.
— Її прізвище Берч, — озивається він. — Принаймні каже, що так зовуть чоловіка, якого вона розшукує. Лукас Берч. Хтось по дорозі сказав їй, що він у Джефферсоні. — Повернувшись спиною до господині, господар миється. — Прийшла аж із Алабами, каже. Сама, ще й пішки.