На третій день дієтсестра вийшла з цього коматозного стану — сну наяву, коли у світлі дня перед обличчями вона носила своє лице — немов болючу маску, одубілу в гримасі лицемірства личину, яку не сміла скинути. На третій день вона стала діяти. Знайти хлопчика було неважко. Це сталося в коридорі, порожньому коридорі, у тиху годину по обіді. Він був тут, нічого не робив. Мабуть, ішов за нею назирці. Годі було розпізнати, чекав на неї чи ні. Побачивши хлопчика, дієтсестра не здивувалася. Він теж не здивувався, почувши її й обернувшись. Два обличчя, одне вже не гладке й не рожеве; друге похмуре, із серйозними очима, які не виражали нічого, крім чекання. "Тепер я спекаюся тої біди", — подумав він.
— Послухай-но, — озвалася жінка. І змовкла, дивлячись на нього. Наче не знала, що казати далі. Хлопчик чекав, тихий і застиглий. Помалу, поступово напружилися, задерев'яніли, задубіли, як дошки, м'язи на його спині. — Ти не розповіси? — запитала вона.
Він змовчав. Гадав, що всім зрозуміло: остання на світі річ, про яку він розповість, — це паста і блювання. Не дивився на її обличчя. Стежив за руками й вичікував. Одна з них стислася в кулак у кишені спідниці. Крізь тканину було пізнати, що стиснулася міцно. Ніхто ще не бив його кулаком. Але й ніколи не доводилось аж три дні дожидатися кари. Побачивши, як із кишені з'являється рука, хлопчик подумав, що зараз його битимуть. Але ні, кулак розтулився перед очима, на долоні лежав срібний долар. Дієтсестра порушила тишу тонким голоском, настирно, пошепки, дарма що в коридорі не було ні душі:
— Ти можеш накупувати собі всякої всячини. Це цілий долар.
Досі він ніколи не бачив долара, хоча й знав, що воно таке. Глянув на монету. Захотів її, як міг би захотіти блискучої накривки з пивної пляшки. Але не повірив, що її подарують, бо ж сам би не дав такого, якби мав. Не знав, чого від нього хочуть. Сподівався, що його відлупцюють і відпустять. А вона й далі шепотіла — невідчіпно, напружено, швидко:
— Цілий долар. Бачиш? Знаєш, скільки добра можна за нього купити? Всіляких ласощів — на весь тиждень. А за місяць, мабуть, дам тобі ще одного.
Хлопчик не рухнувся, не відповів. Неначе вирізьблена велика іграшка, круглоголовий і круглоокий, у комбінезоні, застиг із несподіванки, образи, наруги. Дивлячись на долар, бачив тюбики із зубною пастою, складені в стоси, штабелі, як поліна, безконечні й страхітливі. Все його єство корчилось у розкішній палкій огиді.
— Не хочу, — відказав він. — "Ніколи не захочу", — майнуло в голові.
Тепер хлопчик не смів звести очі на дієтсестрине обличчя. Відчував її, чув довге, судомне схлипування. "Ось воно, почалося", — зблисла думка. Однак жінка навіть не трусонула ним. Лишень тримала міцно, не трясучи, її рука начебто не знала, що робити далі. Її обличчя було так близько, що він відчував подих на щоці. Не дивлячись, знав, на що воно тепер схоже.
— То й розказуй! — просичала вона. — Розказуй! Ти, чорний байстрюку. Виплодку чорнозадий!
То було на третій день. А на четвертий вона тихо й остаточно здуріла. Нічого вже не ставила собі за мету. Поводилася як не при тямі, немовби за ті дні й безсонні ночі, коли під машкарою спокою вона леліяла страх і лють, вся душевна міць зосередилася на підсвідомому пізнанні зла, від природи непомильному, як у всіх жінок.
Тепер дієтсестра заспокоїлася. Минулася навіть нетерплячка. Неначе мала час оглядітися й надуматися. Отож роззирнувшись навколо, вона поглядом, думкою й усім розумом одразу ж пристала до сторожа, що сидів на порозі котельні. Не було тут ні намислу, ні свідомого розрахунку. Вона просто визирнула на мить із себе, як пасажир із вагона, і, зовсім не здивувавшись, побачила цього миршавого брудного чоловічка, що сидів на плетеному стільці у задимлених дверях котельні й крізь окуляри у сталевій оправі читав розгорнену на колінах книжку. Цю постать, звичну й належну, як інвентар, дієтсестра знала ось уже п'ять років, жодного разу до неї не придивившись. Не впізнала б цього чоловіка на вулиці. Розминулася б із ним, не зауваживши, дарма що він мужчина. А тепер життя видавалося їй прямим і простим, як коридор, і в кінці коридору сидів він. Рушила до нього відразу ж, ішла темною, закоптілою доріжкою, ще не усвідомивши руху.
Він сидів у дверях, на плетеному стільці, з розгорненою книгою на колінах. Підійшовши ближче, дієтсестра побачила, що це Біблія. Тільки зауважила, як ото зауважила б муху на його нозі.
— Ви теж його ненавидите, — обізвалася вона. — Теж за ним стежите. Я помітила. Не кажіть, що це не так.
Зсунувши окуляри на лоба, сторож глянув їй в обличчя. Ще не старий. Вік не пасував до посади. Ще міцний чоловік, у розквіті сил, мав би провадити діяльне, трудове життя, але час, обставини чи ще щось підвели його, підхопили дуже тіло й жбурнули сорокап'ятилітнього в тиху заплаву, де місце на двадцять років старшому.
— Ви знаєте, — вела своє дієтсестра. — І знали ще до того, як діти стали прозивати його Нігером. Ви з'явилися тут водночас із ним. Ви ж тут менш як місяць пробули перед тим, як на Святвечір Чарлі знайшов його на сходах. Скажіть мені.
Обличчя сторожа було округле, драглисте, доволі брудне, з неохайним заростом. Сірі очі дуже чисті, дуже холодні. І геть нестямні. Однак жінка цього не зауважила. А може, не здавалися їй такими. Отож вони удвох, віч-на-віч біля закіптюженого одвірка. Нестямні очі дивляться в такі ж, нестямний голос перемовляється з таким же спокійно, негучно й стисло. Як ото два змовники.
— П'ять років спостерігаю за вами. — Їй здається, що це правда. — Сидите ось тут, на цьому стільці, та стежите за ним. Не побачиш вас тут, коли діти в приміщенні. Та щойно вийдуть надвір, ви ставите стілець біля дверей і сідаєте, щоб підглядати. Стежити за ним і слухати, як діти обзивають його Нігером. Ось що ви робите. Я знаю. Саме для цього ви й прийшли сюди — слідкувати за ним і ненавидіти його. Ви були готові до того, що він тут з'явиться. Може, ви самі підкинули його, залишили тут на сходах. Так чи сяк, а ви знаєте. І я мушу знати. Якщо він розголосить, то мене потурять із роботи. І Чарлі може… захоче… Скажіть мені. Ну скажіть же!