Нарешті вони добулися місця й увійшли в пансіон. Ліна немов теж відчула щось лихе. Стоячи в передпокої й дивлячись на Байрона, вона обізвалася:
— Що саме всі вони хотіли вам сказати? Що там сталося на пожежі?
— Та нічого, — відказав Байрон, і власний голос здався йому нудним і порожнім. — Здається, міс Берден обпеклась у вогні.
— Як обпеклася? Сильно?
— Мабуть, ні. Може, й взагалі обійшлося. Просто люди плещуть язиками, що слина принесе. Що собі захочуть. — Він не може подивитися на Ліну, витримати її погляд. Відчуває, що спостерігає за ним. Здається, Байрон чує міріади голосів, приглушені, збуджені голоси в місті, на майдані, через який він квапливо вів Ліну, де збиралися люди у світлі мирних звичних вогнів і говорили про те саме. Здавалося, що й дім теж повен знайомих звуків, але породжених в'ялістю, потворним заціпенінням. Вдивляючись углиб тьмяно освітленого передпокою, Байрон думав: "Чому ж вона не йде? Чому не йде?" І ось надійшла місіс Бірд — домашня жінка, з червоними руками й з розпатланим сивим волоссям.
— Це місіс Берч, — озвався він. Настійливий, упертий погляд аж горів. — Вона тільки що дісталася сюди з Алабами. Сподівається знайти тут свого чоловіка. Він ще не прийшов. Ото я й привів її сюди. Хай перепочине трохи, перш ніж втягнеться в оті міські тарапати. Досі вона ще не побувала в місті, ні з ким ще не говорила, то я й подумав: може, ви її десь прилаштуєте відпочити, поки їй не надокучають розмовами і… — його голос, настирний, упертий, що повторяв те саме, обірвався, стих. Здається, господиня зрозуміла його. Згодом утямив, що не на його прохання вона не обмовилася про новини, які — Байрон був певен — уже й до неї дійшли, а просто тому, що зважила на вагітність і в усякому разі втрималася б від оповіді. Місіс Бірд окинула Ліну коротким пильним поглядом, як це робили ось уже чотири тижні інші незнайомі жінки.
— Чи довго вона гадає тут пробути? — запитала хазяйка.
— Усього ніч-дві, — відповів Байрон. — Може, тільки сьогоднішню ніч. Вона сподівається знайти тут чоловіка. Тільки що прийшла, ще не встигла розпитати й розвідати… — Тон його голосу й досі наполегливий, багатозначний. Тепер місіс Бірд розглядає Байрона. Він гадає, що господиня досі силкується зрозуміти натяк. Та вона, спостерігаючи, як Байрон плутається у словах, вважає (або ж ладна вважати), що ця плутанина має зовсім інше значення й причину. Перевела погляд на Ліну. Дивиться не те що холодно. Але й не тепло.
— Напевно, їй не варто зараз потикатися деінде, — зауважує вона.
— Та й я так гадаю, — жваво, охоче підхоплює Байрон. — Оті переживання… Балачки доведеться вислуховувати, а вона до такого не звикла… Якщо у вас сьогодні зайняті всі місця, то чи не могли б ви поселити її в моїй кімнаті?
— Так, — одразу ж відказала місіс Бірд. — Ви ж і так поїдете за якихось кілька хвилин. Хочете, щоб вона пожила у вашій кімнаті аж до понеділка, коли повернетеся вранці?
— Сьогодні я не поїду, — мовив Байрон. Не відвів очей. — Цього разу не зможу. — Глянув у холодні, вже недовірливі очі, щоб вона прочитала його погляд, сподівався, що збагне справжнє значення, а не надумане. Кажуть, ніби обман вдається досвідченому брехунові. Але часто досвідчений, запеклий пройдисвіт обманює тільки себе. Найлегше вірять брехні чоловіка, який на все життя скував себе кайданами правдивості.
— О, — сказала хазяйка. Ще раз глянула на Ліну. — То в неї нема ніяких знайомих у Джефферсоні?
— Вона нікого тут не знає, — відповів Байрон. — Всі її знайомі — в Алабамі. Мабуть, містер Берч з'явиться вранці.
— Ага, — сказала місіс Бірд. — А де ж ви спатимете? — Не чекала на відповідь. — Напевно, я їй сьогодні поставлю розкладачку у своєму покої. Якщо гостя не заперечуватиме.
— То було б дуже добре, — згодився Байрон. — Чудово.
Коли подзвонили до вечері, він уже був напоготові. Знайшов нагоду поговорити з господинею. Для цього вигадував брехню довше, ніж усе попереднє. Даремно старався. Те, що хотів приховати, стало його ж прикриттям.
— Чоловіки говоритимуть про це за столом, — сказала місіс Бірд. — Як на мене, в її стані ("та ще й у потребі знайти чоловіка на прізвище Берч", — іронічно зауважила вона подумки) не варто слухати про неподобних чоловіків. Приведете її пізніше, коли всі повечеряють.
Байрон так і зробив. Ліна знову їла зі смаком, так само поважно й старанно. Мало не заснула над тарілкою, не доївши.
— Дорóга дуже втомлює, — пояснила вона.
— Піди посидь у вітальні, поки я тобі розкладачку поставлю, — звеліла хазяйка.
— Я б хотіла допомогти, — відповіла Ліна. Але навіть Байрон бачив, що вона не хоче. Її морив сон.
— Посидь у вітальні, — повторила місіс Бірд. — Мабуть, містер Банч не проти побути з тобою хвилину-другу.
— Я не наважився покинути її одну, — сказав Байрон. За столом Гайтавер ані поворухнувся. — І ось саме тоді, коли ми сиділи, то в цей час у шерифовій конторі Браун усе розказував: про себе й Крістмаса, про віскі. Про все. Віскі — це не така вже новина, відколи Крістмас узяв Брауна компаньйоном. Гадаю, люди не могли одного втямити: навіщо взагалі з ним злигався. Напевно, тому, що свій не те що знаходить свого — не може від нього нікуди дітися. Навіть якщо у своїх спільне тільки одне… бо ж ці двоє хоч мали спільне, та все одно були різні. Крістмас переступав закон, бо хотів заробити, а Браун переступав закон, бо розуму бракувало доглупатися, навіщо він це робить. Як-от цього вечора в перукарні, коли він горлав напідпитку, аж поки прибіг Крістмас і виволік його надвір. Містер Максі поспитав: "Як гадаєте, чому це він мало що не наговорив і на себе, і на свого приятеля?" А капітан Мак-Лендон каже: "Я взагалі про це не думаю". Містер Максі спитав: "А чи справді вони пограбували вантажівку із спиртним?" І капітан Мак-Лендон відказав: "Та чи ви здивувалися б, почувши, що в цього Крістмаса є й гірші прогріхи?"
Ось про що розказував Браун вчора увечері. Але ж це знали всі. Давно вже говорили, що хтось мав би попередити міс Берден. Одначе, гадаю, ніхто не хотів піти до неї й так вчинити, адже не знав, чим усе це закінчиться. Може, є тут місцеві люди, які взагалі її не бачили. Я, мабуть, теж не пішов би до цього старого будинку, та ніхто туди й не ходить. Хіба лише з возів, проїжджаючи мимо, бачать її на подвір'ї, в такому капелюшку, в такій сукенці, що й не кожна негритянка вдягне таке лахміття, бо побоїться виглядати опудалом. А може, ця Берден усе знала. Може, була не проти. Як ото північанка-янкі й таке інше, може, й не мала нічого проти. І хто його зна, чим воно могло закінчитися.