Жінка повернулася перед неділею. Стояла спекота, старожили казали, що такої зроду-віку не пригадують. У неділю дружина прийшла до церкви й сіла на задній лаві, сама-одна. Посеред проповіді зірвалася з лавки й закричала, заверещала щось, погрожуючи кулаками амвону, а там її чоловік обірвав мову і, нахилившись, завмер із зведеними руками. Люди, що сиділи поблизу, спробували її втримати, та вона відбивалася. Байронові Банчу описали, як жінка стояла, вже в проході, репетуючи й погрожуючи кулаками катедрі, де остовпів, подавшись уперед, звівши руки, чоловік із застиглим обличчям, спотвореним на подобу громовержної алегоричної тиради, так і не виголошеної до кінця. Невідомо, кому вона погрожувала: чоловікові чи Богу. Тоді пастор зійшов, наблизився до дружини, і вона припинила пручатися. Вивів її надвір, услід їм поверталися всі голови, аж поки старший священик звелів органістові заграти. Після полудня старійшини зібралися за зачиненими дверима. Не знати, про що говорили; відомо лише, що Гайтавер, повернувшись, увійшов до кімнати зборів і теж зачинив за собою двері.
Люди так і не дізналися, про що там ішлося. Знали тільки, що церква зібрала гроші, аби послати жінку на лікування в санаторії, а Гайтавер відвіз її, повернувся й у неділю, як завжди, виголосив проповідь. Жінки, сусідки, серед них і ті, що кілька місяців не заходили в пасторову домівку, були добрі до нього, час від часу приносили йому щось попоїсти й розказували одна одній та своїм чоловікам, що там безлад, що господар оселі харчується, як та худобина: коли зголодніє, їсть що трапиться. Раз на два тижні він відвідував жінку в санаторії, за день повертався, а в неділю знову ставав за катедру, ніби нічого й не сталося. Коли розпитували про жінчине здоров'я, — з цікавістю та співчутливістю, — то дякував. І знову в неділю на амвоні несамовито вимахують руки, у нестямно захопленому, палкому голосі гримлять примарні Провидіння і Спасіння, прудкі коні й мертвий дід, а внизу сидять спантеличені, вражені старійшини та решта парафіян. Восени повернулася додому дружина. Мала вже ліпший вигляд. Трохи погладшала. Але найбільше змінилася в чомусь іншому. Мабуть, унаслідок цієї зміни вона здавалася доброчеснішою, принаймні свідомішою. Одне слово, такою, якою її завжди хотіли бачити парафіяльні дамочки, якою, на їхню думку, має бути пасторова дружина. Тепер регулярно ходила до церкви й на молитовні збори, панí відвідували її, а вона їх. Сиділа скромно й тихо, навіть у себе вдома, коли її напучували, як хазяйнувати, у що вдягатися, чим годувати чоловіка.
Можна сказати, що їй пробачили. Не обмовилися про злочин чи гріх, не присудили покути. Одначе місто не вірило, що дамочки забули колишні загадкові поїздки до Мемфіса, про мету яких усі мали однакову думку, хоча ніхто її не висловив, не вимовив уголос; бо ж відало воно, що порядні жінки не так легко забувають добре чи лихе, адже хочуть, щоб не щезав аромат і смак прощення на язику та піднебінні совісті. І місто було цілком певне, що дамочки знають усю правду, бо розуміло, що зло підманює тільки неподобних жінок, і ті мусять хоч на якусь часину попускати свою ненастанну підозріливість. Натомість жодна добропорядна жінка не дасть себе одурити, бо, раз уже вона сама собою добра, то не потребує завертати собі голову своїми чи там чиїмись чеснотами і добротою. Тим-то й має повно часу на те, щоб занюшити гріх. Словом, коли за яких чотири чи п'ять місяців пані Гайтавер знову вирушила в дорогу, а чоловік сказав, що на відвідини кревняків, місто дійшло думки, що цього разу навіть він не дурив себе. Хай там як, вона повернулась, а священик далі проповідував, провідував здорових та недужих і вів бесіди про церкву. Жінка ж занехала ходити на відправи, і невдовзі дами перестали гостювати в неї, ба й потикатися на її поріг. Навіть близькі сусіди не бачили її біля дому. За короткий час уже здавалося, ніби цієї жінки тут немає, ніби всі пристали на те, що її ніколи не було, що пастор взагалі не був жонатим. А він щонеділі виголошував їм ті ж казання, ось тільки вже не виправдовувався, що дружина поїхала до рідні. Мабуть, сам був рад, думало місто. Радий що вже не доводиться брехати.
Отож ніхто не зауважив, як вона сіла в потяг тої п'ятниці, а може, й суботи, саме цього дня. Побачили тільки недільну ранкову газету, в якій написано, що ця жінка у суботу ввечері чи то впала, чи то вискочила з вікна готелю в Мемфісі й розбилася на смерть. З нею в номері був мужчина. Його заарештували. Він був п'яний. Ці двоє зареєструвались як подружжя, під вигаданими іменами. Справжнє своє ім'я вона написала на клаптику паперу, порвала його й кинула в кошик на сміття — це виявили полісмени. У газетах надрукували всі дані: дружина преподобного Ґейла Гайтавера із Джефферсона, Міссісіпі. І в одній статейці достеменно описано, як о другій ночі з редакції подзвонили чоловікові, а той відповів, що йому нíчого сказати.
Прийшовши у неділю вранці на службу Божу, люди застали повне подвір'я репортерів із Мемфіса, що фотографували церкву й священиків дім. З'явився Гайтавер. Репортери спробували його затримати, але він, пробившись крізь юрбу, попрямував до церкви й зійшов на амвон. Старі жінки та кілька стариганів уже були там, нажахані й обурені — не так випадком у Мемфісі, як навалою журналістів. Та коли ввійшов Гайтавер і став за катедрою, парафіяни забули навіть про тих газетярів. Першими підвелися панí й рушили до виходу. За ними потяглися панове, і ось храм спорожнів. Залишився тільки пастор, що стояв на амвоні, трохи схилившись, спершись руками на розгорнуту Біблію і навіть не опустивши голови, та ще мемфіські репортери, що, зайшовши за ним до церкви, всілися рядком на задній лаві. Кажуть, Гайтавер не приглядався до пастви, що виходила, він дивився в нікуди.
Байронові описали, як священик нарешті обережно закрив Біблію, зійшов у порожню церкву, попрямував проходом, жодного разу, як і парафіяни, не глянувши на репортерів, і вийшов у двері. Там уже чекали фотографи, поставивши камери й накривши голови чорними плахтами. Гайтавер, мабуть, передбачив таке, бо зразу ж біля дверей храму затулив обличчя псалтирем. Але й репортери, видно, передбачили таке. Перехитрили його. Певно, не мав досвіду в таких справах, тому й легко було його перехитрувати, так пояснили Байронові. Один із фотокореспондентів поставив камеру збоку, і священик або взагалі її не зауважив, або зауважив запізно. Сховав обличчя від усього, що спереду, а наступного дня в газеті надрукували знімок, зроблений збоку: пастор на ходу затуляє обличчя псалтирем. За книгою — розтягнені, як в усмішці, уста. Але зуби зціплені, а обличчя — немов у сатани на старих ґравюрах. Наступного дня він привіз дружину додому й поховав. Усе місто прийшло на урочистість. То не похорон був. Гайтавер навіть не заніс жінчиного тіла до церкви. Відвіз одразу на цвинтар і налаштувався сам читати відхідну молитву, але підійшов інший священик і відібрав у нього Святе Письмо. Багато хто з молоді залишився й дивився на могилу, коли чоловік та інші порозходилися.