Він був мало не закоханий у слово — може, точніше б сказати, у красномовство, сплачуючи цим данину давній південській традиції, що йшла не так від місцевої літератури, як від фольклору. У творах Фолкнера раз по раз повторюються своєрідні сценки на веранді сільських та містечкових будинків: збирається гурт фермерів чи городян у комбінезонах, присідають навпочіпки з люлькою та чаркою (чи й без неї), і починаються нескінченні розмови й пересуди, обговорення околичних подій, плітки й чутки, змагання в дотепності. Слово тут неабияк смакувалося, а мастаки в дотепах тішилися загальною повагою. Фолкнер якось зауважив, що в громадянській війні Півдня з Північчю генерали Конфедерації через те й битви програвали, що задовго промовляли до свого війська.
Іноді ця закоханість у слово призводила до переборщень, коли слово ставало самодостатнім у творі: словесні блискітки та риторична орнаментика, неорганічні вкраплення суто книжної лексики, нав'язливі негативні суперлативи (типу: незрівнянний, нездоланний, непроникненний і т. д.), штучна розрідженість розповіді (як-от в "Порушникові праху"), бува віддають несмаком. Ми часто посилаємось на відомий вислів Мопассана про те, що для кожної даної ситуації чи контексту існує одне-єдине найвідповідніше слово. Фолкнер, очевидно, ближче стояв до діалектичного розуміння взаємостосунку реальності й слова, яке завжди тільки відносно, тільки наближено покриває обсяг реальності. Отож і любив він уживати або, абощо, чи як його там, полишаючи тим самим необхідний мінімум простору для читачевої уяви; любив нагромаджувати дієслова-синоніми, посилюючи цим враження швидкості руху чи погляду, хоч у надмірі цей засіб ставав манірним; залюбки парував синоніми, тим самим не раз підриваючи вагомість обох слів. Зате Фолкнерове слово ніколи не є нейтральним, безстороннім носієм думки чи почуття.
Фолкнер не знав "остаточної редакції", не знав внутрішньої заспокоєності — повсякчас маючи на оці людину в її боротьбі зі своєю долею, він ніколи не підмінював руху життя статикою, і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася. Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто йшов на ризик можливої поразки (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Гемінґвеєві закидав надмірну обережність), бо вірив і твердив, що іншого "шляху до створення чогось справді вартісного — немає".
Сім десятиріч тому Джек Лондон в одній зі своїх статей посилався на дедалі швидший темп життя і виводив звідси "тенденцію до стислості" в сучасному письменстві: тритомний роман заступається однотомним, а однотомний — оповіданням, "речення стають простіші й коротші" і так далі. Що в цьому міркуванні була певна слушність — не підлягає сумніву: досить послатись хоча б на стиль Е. Гемінґвея, Острах перед фальшивою риторикою, образотворча скупість, динамізм зведених до мінімуму описів винесли Гемінґвея на гребінь світової літературної хвилі, породили сотні його наслідувачів. Але… поволі відходить у минуле полудень "Гемінґвеєвої ери в літературі", і все ясніше розуміється, що можна бути стилістичним епігоном Гемінґвея, але творчим продовжувачем — ні.
Прискорений рух людської історії у XX ст., висока нервова збудливість життя, оглушлива лавина інформації, що їй якось та треба давати раду, — для всього цього стислість як така занадто благенький відповідник у літературі. (Та й чи не занадто це полегшений підхід до літератури — вимагати від неї простоти, якої не дає нам саме сучасне життя?) Адже, зрештою, той-таки Гемінґвей змальовував американців переважно в Європі, як вільних чи невільних вигнанців із Штатів, позбавлених рідного ґрунту, а відтак і всеосяжної повноти найрозмаїтіших зв'язків із середовищем, — і цим виправдана, згрубша кажучи, надзвичайна стриманість його стилю. А Фолкнер? Його герої тисячами приводів припнуті до свого краю, до Америки, та ще й провінційної, де все переплелося: родинні стосунки, і расові, й соціальні, а суспільні катаклізми, традиції та переживання минулого. Виявляється, що багатогранна, аж до вигадливості, фраза Томаса Вулфа, Томаса Манна, Вільяма Фолкнера — чи й не сучасніша для нас супроти Гемінґвеєвої славнозвісної стислості і, либонь, перспективніша, оскільки можливостей її далеко не вичерпано.
Є письменники, які "спускаються вниз" до читача, які забезпечують собі популярність, подаючи читачеві "готовий до вживання" духовний харч, проціджений, розжований і мало не перетравлений; читати таких письменників — це прогулянка, може, з приємністю, але майже без моралі. Фолкнер задля цього занадто гордий і свідомий свого покликання. Він воліє, щоб читач піднявся до нього. "На сон грядущий" Фолкнера не читають. Але ж за ці наші зусилля він винагороджує нас відкриттям того, чого ні з яких наукових студій не спізнати, — він дає нам відчути дух і плоть Америки, її характер, її єство. Фолкнер заявляв: "Поетові дано право допомагати людині на тернистому її шляху, нагадувати їй про мужність, честь і гордощі, про милосердя, надію, співчуття і посвяту… Поет не повинен бути лише хронікером людини: голос його мусить бути підоймою, підтримкою, допомогою для неї, щоб вона вижила і перемогла".
Фолкнер уперто намагався сам перевіряти всі істини. Він міцно стояв на землі свого рідного краю і правду життя відкривав для себе, долаючи нетрі модерністських збурень літератури XX ст. і щедро послуговуючись здобутками великих реалістів ХІХ ст. Фолкнера не зломили непорозуміння, насмішки й опір обивательської провінційної Америки, в оточенні якої він жив і творив, бо ідеї його виходили, кінець кінцем, з "упертого, глибоко закоріненого народного ідеалу. В його голосі чути Америку, до якої можна ставитись не однаково, але в якій не помилишся і: "Зустрівшися, знатимеш, з ким маєш справу"" (Палієвський).
Важливе питання — взаємозалежності чи не всіх творів Йокнапатофського циклу. Будучи самостійні, вони все-таки пов'язані взаємно в той особливий спосіб, що не можна повністю оцінити кожен з них, якщо читати твір відрубно від інших. Навіть у перебігу дій, у розвитку фабули незрідка пропадають певні відтінки, коли їх не підкріплено в свідомості читача згадками й асоціаціями з інших творів. "кожна нова книжка (Фолкнера) наче сектор чи сегмент загальної ситуації, завжди наявної в голові автора", — пише в цьому зв'язку Малком Каулі.