Світляки

Сторінка 7 з 8

Івченко Михайло

— Маша! Та ти справді?

Марія Василівна гостро глянула на нього.

— Я тобі сказала, я більше ніколи не повернусь. Ти розумієш?

— Постой, Маша! Та як же ж так! Що ж мені робити?

— А мені яке діло?

— Там же й твоє добро зосталось.

— Нехай воно зогниє!

Борис болісно скривився й хриплим плаксивим голосом заговорив:

— Ну, що ти, Маша, так розсердилась? Я ж тобі нічого такого не зробив. Ну там посварилися трохи. То хіба ж можна з-за такого пустяка? їй-богу, Маша! Ну прости, коли так… Тільки ж не можна чіпатись до кожного слова. Ти й сама!..

— Я ще, по-твоєму, й винна. А як ти мене шарпав, як послідню тварину?

— А, Господи! Та хіба ж можна так уже й кидати?..

Та вона в одну мить скам’яніла на виду й тихо, але твердо сказала:

— Ні, Борисе! Більш я не останусь. В мене вже живої жилочки нема в душі. Я так далі не можу жити й на твоєму хазяйстві не зостанусь.

Борис поглянув на неї диким пронизливо-п’яним зором. Він ніби тепер уперше все зрозумів. Лице йому люто скривилось.

— Значить, найшла в заміну? По-совєцьки. Швидко!

— Дурний ти!

— А ти шлюха, як я дурний! Дрянь паршива!

Марія Василівна злякано поглянула на нього й, затуливши вуха, закричала:

— Вон звідси! Убирайся вон, зараз же!

А він, тепер пінявий і лютий, сипав лайку за лайкою.

Марія Василівна одбігла далі й нестямно заметушилась. Вона нарешті підбігла до вікна й крикнула в хату:

— Лесю, я йду!

Доктор вискочив з хати й запитливо оглянув обох.

— Лесику, я цю хвилину йду!

— Стривайте, а як же з обідом?

— Ні, я нічого не хочу! Я зараз же йду!

— На нові заробітки знову? Легкий хліб вибрала собі, панська помийниця!

Але доктор лише досадно махнув рукою.

— Ну так же не можна, Марусинко! Заждіть же. Треба ж зібратися як слід.

— Я нічого, нічого не хочу! Дайте мені одежину!

Доктор заспішив і зник у дверях.

У хаті він схопив пальто й метнувся виходити. Але ту ж мить згадав про гроші. Він швидко дістав їх з шухляди й поклав у пальто. Та раптом, ось ніби розваживши, більшу долю виділив їх і переклав у спідню кишеню пальта.

Коли вийшов надвір, осторонь щось безсило бубонів Борис, але Марія Василівна не чула його слів. Вона стояла й дивилась кудись у бік левади на густу низку верб. Доктор ніс у одній руці кошель, в другій пальто.

— Ну ось, Марусинко, коли на таке вийшло! Тут вам у кошику вкинув поїсти. А це пальто. Тут і грошей трохи.

Марія Василівна тільки сухо посміхнулась. Мовчки, взявши речі, з тим же закам’янілим поглядом вона пішла з двору.

Слідком за нею в’яло йшов доктор.

По дорозі знову догнав їх Борис і заскиглив до Марусі:

— Маша, та кинь це все, ходімо краще додому. Там же худоба голодна, хазяйство кинуто!

Але вона нічого не відповіла. Доктор навмисне відстав і йшов назирцем. Він чув, як, увесь час скиглячи, бубонів Борис, але слів не міг розібрати. Той ішов і, механічно стьобаючи батогом, щось уїдливо говорив. За селом, коли вийшли під густі вербові корони, Борис раптом пошпурив батога і, вп’вшись руками собі в чуба, став кричати. Ще за хвилину він підбіг і, вчепившись у спідницю Марії Василівни, з благанням кричав і плакав. Вона рвонулась і впала. Борис скочив і, підвівшись, мерщій звів її, а далі посадив на пеньок.

Марія Василівна сіла й, закривши лице долонями, істеричнозаплакала. Борис стояв перед нею безпомічний і провинний.

Доктор підійшов і, гостро поглянувши на обох, важко зітхнув.

— Марусино! Та киньте вже! Ну надумали їхати, то й рушайте. Ай, ці жінки!

Марія Василівна голосніш заплакала, й гострі плечі їй конвульсійно заходили.

Доктор запалив цигарку й, одійшовши до канави, став чекати.

Раптом Марія Василівна обірвала долоні й поглянула зворушливо на доктора.

— Ну от і все, Лесю! Тепер більше не буду.

— Машо, ходімо додому! Машо, голубко!

Але вона не обізвалась на ті слова.

— А тепер попрощаймось! Я не знаю, може, й назавжди!

Вона поглянула на нього рясними від сліз очима й довірливо простягла йому руку.

— Бачите, не судилось нам нічого. Тільки клопоту вам завдала. То вже така доля жіноча!

Доктор підвівся й жваво стиснув і поцілував руку.

— Мрійниця ви, Марусинко! Їй-богу! Ну, щасти вам доле!

Вона ще раз теплою усмішкою поглянула йому в вічі й пішла.

Борис стояв важкий і розм’яклий. Він дивився божевільно-гострим поглядом, рвучись увесь бігти далі, — а втім, стояв не поворухнувшись.

Тим часом Марія Василівна, ніби щось зважуючи, спинилась і похилилась головою. Раптом вона повернулась і з болісною посмішкою глянула на Бориса. Той винувато стежив за нею й сполохано кліпав очима.

— Ти будеш проклинати мене, Борисе?

— Я? Маша! Господи!..

Борис отетеріло кинувся до неї і, рясно плачучи, став обіймати.

— Машо, голубко! Повертайся-бо додому, та забудемо все, їй-богу. Та…

— Ні, Борисе! Я вже тепер не повернуся.

Вона визволилась поволі з-під його рук і тепер дивилась на нього з тихим сумом:

— Не треба, Борисе! Не лай, не клени! Я не можу далі, нема мені сил!

Борис глибоко застогнав і поглянув на неї безпорадно-дитячим зором.

— Ні, раз уже вирвалась, нема мені вороття!

Марія Василівна тепер підійшла й просто й щиро попрощалась. Борис, гостро застогнавши, кинувся цілувати руку. Марія Василівна ще раз вклонилась докторові й тихо одійшла.

Вона йшла рівною притамовано-втомною ходою. Деколи ніби плуталась і безпомічно перебирала ногами, проте швидко врівноважувалась і йшла далі.

Доктор сів на пеньок і, запаливши другу цигарку, уважно й сумно стежив за нею. Коли він озирнувся, Бориса вже не було. Тільки слід по дорозі від його широких ніг лягав лапатими ямками.

Швидко постать Марусі показалась геть за луками на підгір’ї, по дорозі на станцію. На косогорі вона спинилась, поглянула в бік села, але зразу ж гостро повернулась і пішла далі. А білі плями сорочки двома ластівками майоріли в повітрі. Доктор тільки тепер згадав, що забув сказати вдруге про гроші, які поклав у спідню кишеню. Він рвонувся був доганяти, але, зробивши кілька ступнів, спинився. Хвилину подумав, далі махнув безнадійно рукою й повернув додому.

V

До станції було верстов двадцять п’ять[?]. Проте Марія Василівна йшла ввесь час рівно, не кваплячись, але ніде й не спиняючись. Тільки вже в присмерках вона вирішила перепочити коло невеликого хуторянського гаю. На канаві вона вперше відчула німу втому в ногах і в ту ж пору гострий і дражливий голод. Вона з якоюсь незвичайною насолодою з’їла кілька бутербродів. З їжею самі собою вияснились і думки. Вона тихо посміхнулась сама собі, а разом і злякалась. Тоді швидко встала й пішла далі.