— Лесю, милий! Мені не віриться, що то зо мною було, повірите? І так хочеться впасти й заголосити на всю землю, чого, й сама не знаю. То це, коли ви приїхали, то хоч яка розрада мені.
— Розрада, Маріє Василівно! А чим я можу вас розрадити?
— Ну, хоч є з ким поговорити.
Вона раптом встала й занепокоїлась. Доктор заохотився її провести. Вона поглянула на нього вдячно й почервоніла. За ворітьми вони повернули ліворуч і пішли низом, городами й левадами.
Кругом поволі сутеніло. На дорозі кволо сідав літній порох, розворушений худобою. Коли вони поминули ставок, де заспокійливо й сонно сюсюкали гуси, й увійшли в левади з рясними кущами калини понад стежкою, — туманна сутінь густіш їх обгорнула вогкістю й холодом.
Марія Василівна зщулилась, тиснулась до доктора й говорила тихим інтимним голосом:
— Ви повірите, Лесю, бувають якісь виключні події в житті людини; і то не в тім, що ви попали з ситого розкішного життя раптом у якісь злидні, — це ще нічого! Я гадаю, з цим ще можна миритись. Адже я всього на своїм віку натерпілась. А ось, раптом, коли попадаєте в якусь прірву і немає вам звідти виходу. Ви розумієте? Я все життя любила світ. Він мені видавався увесь час, як весняний день. Ну от, весняний день, коли небо, як густим цукровим соком, залите сонцем, і сонце те розтопилось і злилось із небом і з землею. А звідусіль пливуть до тебе січні дзвони. І мені здавалось, що той весняний день стояв споконвіку, і я в ньому споконвіку жила. І я йшла своєю стежкою спокійно, не кваплячись, але цілком певно. І ось тепер раптом прірва, Лесю, страшна прірва! Світ, який я так любила, тепер одійшов від мене, і я не почуваю, не люблю його. Мені ніби хтось загнав камінь у груди, і я не можу його викинути.
Вона з розпукою поглянула на доктора своїми глибоко-синіми очима й тиснулась до нього схвильована й нужденна. Лесь мимоволі сторонився, боячись того глибокого схвильованого погляду. А вона довірливо зазирала йому в очі й говорила тепло й інтимно:
— Я можу з усім тут помиритись: і з своїм темним грубим чоловіком, і з селянством, і з тою навалою роботи. В цьому є багато свого здорового й мудрого. Але я ніколи не помирюсь, що мою душу забили в якусь темну в'язницю, що вона не має просвіту.
— Та чому ж так, Марусю? Невже ж таки ви більш ні за що не можете взятись, як тільки господарство?
— Лесику! Ніколи, по-перше! Господарство — це страшний Молох[?], що всмоктує всю тебе, й ніколи й очей звести вгору. А по-друге, — ні з ким. Я тут до страшного самітня. Люди тут вимагають тільки, щоб їм щось давали, — вони ж не вміють і нічого не можуть дати в обмін.
Доктор ішов поволі, в задумі, похиливши голову й механічно рвучи листя з придорожніх кущів. Вони заходили в глибінь дрібних сінокосів на левадах.
Звідкись з сутіні почулось, як хтось жевжів косою в траві. Марія Василівна раптом обірвала розмову й схаменулась. І в ту ж пору затихла й коса.
— Лесику, милий! Тут я сама піду.
— Ну, чого, Марусю? Я вас доведу додому.
— О, ні, ні! В мене чоловік, як мавр[?]. Справді, на мавра й схожий. Як побачить — лихо мені буде!
— Леле! То вам і в цім клопіт!
— Все докупи зібралось, Лесику!
— А знаєте, що я вам скажу як лікар?
Лесь узяв руку Марусі й бережно погладив її.
— Знаєте, мила Марусинко! Ви просто заплутались у всьому, і страшно заплутались, і вам треба виїхати звідси, хоч на місяць, розумієте? Поїхати кудись у місто чи кудись до знайомих і спочити. А тоді все розміркуєте і побачите, що вам далі робити.
— Лесику, цього не можна!
— Не можна зараз, їдьте восени. Що вам тут робити отієї довгої зими? Переконайте вашого чоловіка, він мусить вас відпустити.
Марія Василівна сумно захитала головою.
— Ой, як це трудно!
— Але для вас конче потрібно.
Маруся подала востаннє руку й швидко пішла далі. І в ту ж пору коса знову завзято зажевжіла в січній траві.
Щодалі постать Марусі вгрузала в густінь темені.
Доктор стояв і дивився вслід їй. Коли ж Марія Василівна зникла за кущами, доктор поволі запалив цигарку, червоне полум’я сірника оббризкало дивним світом кущі левад і раптом обірвалось.
Доктор прислухався до якихось глухих голосів, що почулись у глибині темряви, й повернув додому.
III
Марія Василівна вчувала, як жагучіш задзижчала коса в траві, густіш зашуміло, а сама тікала від того шуму. На подвір’ї справді господарство її чекало: в хліві верещала свиня, в загороді мукала корова, в хаті було темно. І Марія Василівна метнулась усюди поратись.
З левади, глухо гупаючи, з великим рядном трави прийшов Борис. Він шпурнув траву в ясла й сердито накричав на корову. Якийсь час він вештався ще на подвір’ї, далі зайшов у хату, але швидко вийшов і сердито обізвався:
— Ти скоро там? Вечеряти пора.
— Зараз.
— Ходить Бог зна й де, а ти чекай!
Коли Марія Василівна ввійшла в хату, Борис сидів, обіпершись руками об стіл. Обличчя йому, темне й засмагле, з густою кучерявою бородою, схоже на арабське, болісно скривилось.
Пізніш за вечерею Марія Василівна поспитала:
— Що в тебе, які неприємності в товаристві, що весь час приндишся?
— Які неприємності! Нічого не було. Просто їсти захотілось!
— А чом тобі самому не взяти?
— А я знаю: де? Хіба я в це мішаюсь? Аби ти не ходила, то вже б давно полягали й спати.
— А куди я так дуже ходжу?
— Хіба я знаю, де ти була сьогодні?
— Ходила по натину на вгород.
— То ото так довго?
— Ну то що?
— Та хто ж таки так ходить! Пішла, загомонілась, запізнилась… З ким то ти говорила?
— То доктор Коркушко.
— То це вже ти з ним злигалась?
— Буба, слухай! Не кажи дурниць.
— Де ж пак, потягло знову! Панитись кортить! Чортове кодло!
— Буба, чуєш! Мовчи мені!
Але Борис мерщій підвівся й, грюкнувши дверима, вийшов надвір. Марія Василівна кинула роботу й нащулено прислухалась. Борис важко потюпав до клуні.
Марія Василівна довго стояла нерухомо, вп’явшись великими очима в темряву. Тіло їй ніби скам’яніло й захололо. І тільки десь углибині шаруділа якась тьмяна невиразна думка. Втім, вона швидко обірвала її й важко зітхнула, як по довгім сні. Нашвидку поприбирала посуд і вийшла з хати. Надворі з глибини левади крізь тремтливе листя тополь ішло м’яке розпорошене світло місяця. Земля тихо відсвічувала його, і здавалось, що той світ ішов крізь бавовну від безлічі розсипаних світляків. Воно пройшло перед очима, як якась далека смуга весняного неба, але Марія Василівна тільки болісно всміхнулась і пройшла мерщій у комору. Вона зарилась під ковдру й лежала з одною гострою думкою. Швидко поблизу загупало важкими кроками. В комору ввійшов Борис. Він несміливо закашляв і, важко дихаючи, впав до ліжка.