— Мартін Лютер...
— Так, Лютер був важливою персоною, але не єдиним реформатором. Були також реформатори, котрі залишилися при римо-католицькій церкві. Наприклад, Еразм Роттердамський.
— Лютер розірвав з католицькою церквою, бо не хотів купувати відпущення гріхів?
— І через це. Але йшлося про важливіші речі. На думку Лютера, щоб заслужити Боже прощення, не обов'язково було підпорядковуватися церкві та священикам. Ще менше залежало Боже прощення від купування відпустів. Так звану торгівлю відпустами католицька церква заборонила ще в середині XVI століття.
— Думаю, Бог тільки зрадів.
— Лютер не погоджувався з багатьма обрядами та істинами віри, які нагромадилися в історії церкви впродовж усього середньовіччя. Він прагнув повернутися до первинного християнства, про яке мовилося у Новому Завіті. "Саме тільки Святе Письмо", — проголошував він. З цим гаслом Лютер прагнув повернути християнство до "джерел", як гуманісти ренесансу прагнули до античних джерел мистецтва та культури. Він переклав Біблію по-німецьки і цим заклав основи німецької літературної мови. Кожен тепер міг читати Біблію і частково бути самим собі священиком.
— Самим собі священиком? Чи це не занадто?
— Лютер мав на увазі, що священики не займають якогось виняткового становища стосовно Бога. Із суто практичних причин у лютеранських громадах бракувало священиків, які б відправляли службу Божу та займалися щоденними справами церкви. Але Лютер вважав, що людина отримує прощення Боже та звільнення від гріхів не через церковні обряди. Людина одержує відпущення гріхів "безкоштовно", тільки завдяки своїй вірі, казав він. До такого висновку він прийшов, читаючи Біблію.
— Лютер був типовим представником епохи ренесансу?
— І так, і ні. Його типово ренесансною рисою була повага до звичайної людини та особистого ставлення цієї людини до Бога. Згодом, у 35-річному віці, Лютер вивчив грецьку мову і розпочав кропітку роботу над перекладом Біблії по-німецьки. Той факт, що перевага перед латиною віддавалася національній мові, був типовим для епохи ренесансу. Однак Лютер не був гуманістом, як Фічіно чи Леонардо да Війні. Протиставляли йому себе і такі гуманісти, як Еразм Роттердамський, вважаючи його погляд на людину негативним. Адже ж Лютер твердив, що після першого гріхопадіння людина зосталася цілком зіпсованою, і стати "праведною" може лише завдяки ласці Божій. А грішникам суджена тільки смерть.
— Ой як сумно звучить.
Альберто Кнокс встав, взяв зі столу чорно-зелену кульку і поклав її до нагрудної кишені.
— Уже минула четверта! — вигукнула Софія.
— Наступною великою епохою в історії людства була доба бароко. Але її залишимо на наступний раз, люба Гільдо.
— Що ти щойно сказав?
Софія аж мало не вистрибнула із фотелю, у якому сиділа.
— Ти сказав: "Люба Гільдо".
— Просто обмовився.
— Але жодна обмовка не буває випадковою.
— Можливо, ти й маєш рацію. Бачиш, тато Гільди уже вкладає нам в уста свої слова. Підозрюю, він використовує ситуацію, коли ми втомлені, тоді нам важче оборонятися.
— Ти сказав, що не є батьком Гільди, Можеш заприсягнути?
Альберто кивнув.
— А може, то я Гільда?
— Я втомився, Софіє. Зрозумій мене. Ми просиділи понад дві години, і увесь той час, по суті, тільки я й говорив. Хіба ти не мала повернутися додому на обід?
Софії видалося, ніби філософ хоче її вигнати. Вона вийшла до передпокою, напружено думаючи, чому ж він обмовився. Альберто провів її.
Під невеличким вішаком, на якому висіло усяке вбрання, що нагадувало театральні костюми, спав Гермес Альберто кивнув на пса:
~ Він прийде за тобою.
— Дякую за гостину, — сказала Софія. Вона підстрибнула і міцно обняла Альберто.
— Ти найкращий і наймиліший учитель філософії, якого я коли-небудь знала, — мовила вона і з тими словами вийшла на сходову клітку
На прощання Альберто промовив:
— Невдовзі ми побачимося знову, Гільдо.
Софія зосталася сама. Знову Альберто, цей паскудник, обмовився! Софія уже хотіла загримати в двері, але щось її стримала
На вулиці їй спало на думку, що вона зовсім не має грошей, тож доведеться усю дорогу додому йти пішки. От чорт! Мама буде хвилюватися і сердитися, якщо вона не повернеться до шостої.
Не пройшла дівчинка і кілька кроків, як несподівано помітила на тротуарі десятку. Квиток на автобус з пересадкою коштує саме десять крон.
Софія розшукала автобусну зупинку і стала чекати на автобус, котрий їхав до Стурторґет. А звідти інший автобус довозив ЇЇ майже до самої хати.
Чекаючи на Стурторґет наступного автобуса, дівчинка подумала про те, як їй пощастило з десяткою саме тоді, коли вона їй так була потрібна.
А може, це батько Гільди там її поклав? Він же був майстром розставляти різні речі у найнесподіваніших місцях.
Як йому це вдається, якщо він у Лівані?
І чому Альберто помилився іменем? До того ж не раз, а двічі?
Софія відчула, як їй сипонуло холодом по плечах.
БАРОКО
...матерія та сама, з якої снуються сни...
Минуло кілька днів, а від Альберто не було ні слуху ні духу. Софія по кілька разів на день виходила в сад. виглядаючи Гермеса. Мамі вона розказала, що пес сам знайшов дорогу додому, а його господар, старий учитель фізики, запросив її до себе в гості. Він розповів Софії про Сонячну систему та нову науку, яка зародилася у XVI столітті.
Юрунн Софія розповіла більше: про гостину в Альберто, про поштівку на сходовій клітці та про десять крон, які знайшла дорогою додому. А сон про Гільду та золотий хрестик приберегла для себе.
У вівторок, 29 травня, Софія витирала на кухні посуд, а мама дивилася у вітальні "Новини дня". Коли музична заставка закінчилася, до Софії долинув голос диктора, який повідомляв, що від вибуху гранати загинув майор норвезького батальйону ООН.
Дівчинка кинула на стіл рушник і вихором влетіла до вітальні. Ще кілька секунд на екрані було видно солдатів у синіх беретах, а потім продовжилися новини.
— О ні! — вирвалося у Софії. Мама обернулася до дочки.
— Так, війна — це страшна річ... Тут Софія розридалася.
— Але, Софіє! Чому це тебе так вразило?
— Вони назвали його ім'я?
— Так... Але я не пригадую. По-моєму, він з Грімстада,
— Хіба це не те ж саме, що Ліллесанн?