— Він також вважав, що людина має божественну душу?
— І так, і ні. Августин твердо був переконаний, що існує нездоланна прірва між Богом та світом. Тут він дотримується Біблії і відкидає вчення Плотина про єдність усього. Однак Авґустин підкреслює, що людина є духовною істотою. Вона має матеріальне тіло, яке належить до фізичного світу, де його точить іржа та черва, а також душу, яка може пізнати Бога.
— Що стається з людською душею, коли ми вмираємо?
— За Авґустином, увесь рід людський гине через свої гріхи. А Бог визначає, хто з людей може спастися від вічного небуття.
— Хай би так зробив, щоб усі могли спастися, — втрутилася Софія.
— Ось тут Авґустин заперечує право людини на критику Бога. Він покликається на слова Павла, написані у його листі до римлян: "Хто ти такий, чоловіче, щоб сперечатися з Богом? Чи може глиняний горщик спитати того, хто його ліпив: "Чого зробив мене таким?" Хіба ж гончар не має влади над глиною і не може зробити з того самого матеріалу як вишуканий, так і звичайний горщик?"
— Це означає, що Бог сидить собі на небі і грається людьми? Якщо він не вдоволений якимось своїм творінням, то просто, викидає його на сміття?
— Авґустин дотримувався думки, що жодна людина не заслуговує на спасіння. Однак Бог вибирає таких, котрі бу-
дуть спасенні. Для Бога не є жодною таємницею, хто спасеться, а хто приречений на вічне небуття. Це визначено наперед. Ми, справді, тільки глина у руках Господніх і цілком залежні від його ласки,
— У певний спосіб Авґустин відступив крок назад, до давньої віри у фатум.
— Щось у цьому є. Але Авґустин не звільняє людину від відповідальності за власне життя. Він радить жити так, щоб ми впродовж свого життя змогли помітити, чи належимо до вибраних. Авґустин не заперечує права на "вільний вибір", Бог уже і так "наперед" визначив нашу долю.
— Хіба це справедливо? — запитала Софія. — Сократ вважав, що усі люди мають однакові можливості, бо володіють однаковим розумом. А от Авґустин поділив людство на дві групи. Одна буде спасенна, а друга — приречена на вічне небуття.
—Так, теологія Авґустина істотно віддалила нас від афінсь-кого гуманізму. Але ж не Авґустин поділив людство на дві групи. Він опирався на вчення Біблії про спасіння та загибель і у своєму великому творі "Про Град Божий" поглибив це вчення.
— Розповідані
— Вираз "Град Божий" або "Боже царство" походить з Біблії та проповідей Ісуса. Авґустин вважав, що в історії точиться боротьба між Божою державою та земною державою. Обидві "держави" не є політичними державами з властивими їм чіткими відмінностями. Вони борються за владу над кожною окремішньою людиною. Більше або менше виразно присутність Божої держави виявляється у церкві, а земної — у політичних державних утвореннях, наприклад, у Римській імперії, яка розпалася саме за Авґустинових часів. Цей погляд виголошували все голосніше, разом з тим, як наростала боротьба за владу між церквою та державою. "Нема спасіння поза церквою", — говорили тепер. Авґустинів "Град Божий" врешті-решт ідентифікувався з церквою як організацією. І лише в XVI столітті, в епоху Реформації, зазвучали протести проти того, що людина повинна пройти шлях через церкву, щоб бути спасенною.
— Давно було пора.
— Треба зауважити, що Авґустин — перший з мислителів, який ввів історію у свою філософію. Боротьба між добром і злом не була нічим новим. Новим був погляд, що ця боротьба розігрувалася в історії. Тут платонізм в Авґустино-вому вченні не так відчутний. Авґустин дотримується лінійного погляду на історію, з яким ми уже зустрічалися у Старому Завіті. Головною думкою є те, що Богові необхідна уся історія, аби втілити "Град Божий" в життя. Історія також потрібна для виховання людей та знищення зла. Словами Авґустина це звучить так: "Під божественним наглядом відбуваються діяння людства від Адама аж до кінця історії, це наче історія окремої людини, котра поступово розвивається від дитинства і до старості". Софія глянула на годинник.
— Восьма,— сказала вона. — Мені скоро час іти.
— Та спершу я розповім тобі про іншого великого філософа середньовіччя. Може, сядемо надворі?
Альберто підвівся з лави. Він склав долоні і пішов до виходу. Здавалося, ніби він молиться Богові або обдумує якісь духовні істини. Софії не залишалося нічого іншого, як піти за ним.
Землю ще оповивав тонкий серпанок туману. Сонце давно зійшло, але не розвіяло ранкової імли. Церква св. Марії знаходилася на околиці старої частини міста.
Альберто сів на лавочку перед церквою. Як повестися, коли хтось пройде повз них, подумала Софія. Уже дивний той факт, що вона сидить на лавці біля церкви о восьмій годині ранку, а тут ще й поруч середньовічний монах.
— Восьма година, — почав Альберто. — Минуло майже чотириста років з часів Авіустина, починається довгий шкільний
день. До години десятої навчанням відають тільки монастирські школи. Між десятою та одинадцятою виникають перші соборні школи, а коло дванадцятої з'являються і перші університети; будуються великі готичні собори. Ця церква теж була побудована у XIII столітті, у час розквіту середньовіччя. На більший храм тоді не могли спромогтися.
— Та в цьому й не було потреби, — перервала розповідь Софія. — Немає нічого гіршого за порожні церкви.
— Але ж великі собори будувалися не тільки на те, аби вмістити в них більше люду, їх зводили на честь Бога, і вже це одне було своєрідним виразом побожного схиляння перед Богом. Але в період розквіту середньовіччя відбувалося і щось таке, що мало би особливо зацікавити таких філософів, як ми.
— Розповідай! Альберто продовжував:
— На ту пору посилився арабський вплив з Іспанії. Впродовж усього середньовіччя араби підтримували живі традиції Аристотеля, а з кінця XII століття їхніх учених почали запрошувати до Північної Італії тамтешні князі. Стали відомими багато праць Аристотеля, поступово їх перекладали з грецької та арабської мов на латинську. Це викликало нову хвилю зацікавлення природничими науками і воскресило питання про зв'язок християнства з грецькою філософією. Під час вирішення природознавчих проблем годі уже було обійтися без Аристотеля. Але коли слід прислухатися до "філософа", а коли строго дотримуватися біблійних догм? Збагнула?