Близько 300 року до Р. X. Епікур (341 — 270) заснував у Афінах філософську школу. Він розвинув Арістіпову етику насолоди й об'єднав її з вченням про атоми Демократа.
Школа епікурейців була в саду, тому їх ще називали "філософами із саду". Над входом до саду висів напис: •"Чужинцю, тут тобі буде добре. Тут найвищим благом є втіха".
Епікур звертав увагу на те, що, прагнучи до приємного результату будь-якої дії, завжди треба зважувати можливість побічної дії. Якщо тобі траплялося переїстися шоколадом, то зрозумієш, про що я говорю. Якщо ж ні, то проведи такий експеримент: візьми свої заощадження і купи на двісті крон шоколаду (припускаю, ти любиш шоколад). Для цього експерименту важливо з'їсти увесь шоколад відразу. Десь через півгодини, як від чудових ласощів нічого не залишиться, ти зрозумієш, що мав на увазі Епікур, говорячи про "побічні дії".
Епікур також вважав, що слід зважувати на можливість короткої втіхи з можливістю більшої, тривалішої, інтенсивні-шої втіхи, навіть якщо вона передбачається у далекій перспективі. (Наприклад, ти вирішила цілий рік не їсти шоколаду, аби заощадити усі свої кишенькові гроші на новий велосипед або дорогі вакації за кордоном.) На противагу тваринам люди можуть планувати своє життя. Людина вміє прораховувати своє задоволення. Розкішний шоколад є, звичайно, вартістю, але вартістю є також велосипед і мандрівка до Англії.
Епікур вказував і на те, що "задоволення" не обов'язково мусить бути чуттєвим, яке, наприклад, ми відчуваємо, з'ївши шоколад. Втіхою можуть бути навіть такі вартості, як дружба чи насолода мистецтвом. Передумовою приємного життя були для Епікура давні грецькі ідеали: самоволодіння, помірність та душевна рівновага. Жагу слід гамувати, а душевна рівновага допоможе нам перенести страждання.
До Епікурового саду часто приходили люди, охоплені релігійним страхом. Вчення Демокріта про атоми було дійовим засобом проти релігії та марновірства. Щоб жити щасливо, треба побороти страх перед смертю. У цьому випадку Епікур вдавався до Демокрітового вчення про "атоми душі". Пригадуєш, Демокріт вважав, що не існує життя після смерті, бо "атоми душі" розбризкуються вусібіч. коли ми помираємо.
"Смерть нас не обходить", — просто говорив Епікур. — Доки ми живемо, смерті немає. А коли настає смерть, то немає уже нас". (Якщо дивитись на справу з такої точки зору, то ще ніхто не бачив людини, котра б страждала від того, що вона мертва.)
Епікур склав резюме своєї життєстверджуючої філософії за допомогою того, що він назвав "чотирма лікарськими зелами":
Богів боятися не варто. Смерть не страшна. Блага легко досягнути. Зло легко витерпіти.
Порівняння завдань філософії з лікарським мистецтвом не було нічим новим у грецькій традиції. Отож людині слід запастися "подорожньою філософською аптечкою", котра містить ці важливі ліки.
На відміну від стоїків, епікурейців мало цікавила політика та суспільне життя. "Живи приховано!" — такою була ЕпІкурова порада. Його "сад" можна порівняти, напевно, з деякими сучасними комунами. І в наші часи немало людей шукають собі острова або "тихої гавані" у громаді великого міста.
Після смерті Епікура багато епікурейців збилися на манівці у пошуках однобокої насолоди, їхнім гаслом стало: "Живи моментом!" У наш час слово "епікуреєць" набуло зневажливого відтінку, так називають легковажних людей.
Неоплатонізм
Ми бачили, як кініки, стоїки та епікурейці відштовхувалися від учення Сократа. Вони зверталися також до поглядів "досократових філософів", Геракліта та Демокріта. В епоху пізньої античності на найбільшу увагу заслуговує філософська течія, яка виникла на основі Платонової теорії ідей. Цю течію називають неоплатонізмом.
Найвідомішим неоплатоніком був Плотин (6л. 205 — 270), який вивчав філософію в Александра а потім жив у Римі. Слід зазначити, що Плотин прибув з Александра міста, яке уже на той час не одну сотню років було перехрестям, де стикалися грецька філософія та східна містика. Плотин взяв зі собою до Риму вчення про спасіння, яке склало би серйозну конкуренцію християнству, якщо б стало набувати сили. Але тоді і неоплатонізм мав би суттєво вплинути на християнську теологію.
Пам'ятаєш, Софіє, теорію ідей Платона? Напевно, пригадуєш, як він проводив межу між світом ідей та світом відчуттів. Таку ж чітку межу проводив він між людською душею та людським тілом. Тому людина стала двоїстою істотою: наше тіло складається із землі та пилу, як і все інше у чуттєвому світі, але ми маємо також безсмертну душу. Ще задовго до Платона такі погляди були поширені серед багатьох греків. Плотин, до того ж, був знайомий із подібними уявленнями в Азії.
Плотин вважав, що світ напнутий між двома полюсами. На одному краю знаходиться божественне світло, яке він назвав "Єдине". Деколи він називає його "Богом". А на іншому краю панує абсолютна темрява, туди не досягає жоден промінь "Єдиного". Суть, однак, полягає в тому, що темрява не є буттям, а лише відсутністю світла, сама собою вона не існує. Існує лише "Бог" або "Єдине", але так, як відблиск якогось світла поступово тане в мороці, так само існує межа, за яку уже не проникають божественні промені.
За Плотином, душу осяває світло "Єдиного", сама ж матерія є тьмою, що не має власного буття. Форми в природі також освітлені слабким сяйвом "Єдиного".
Уяви собі, люба Софіє, велике вогнище вночі. Від нього в усі боки розсипаються іскри. Світло вогню осяює темряву навколо ватри, і навіть з відстані багатьох кілометрів видно його слабкий відблиск. Якщо ми відійдемо далі, то побачимо тільки крихітну світляну цятку, схожу на маленький ліхтарик. А якщо віддалимося іще більше від вогнища, то його світло уже не досягне нас. Десь, у якомусь місці, промені світла розсіються в темряві, а коли стане зовсім темно, ми нічого не побачимо, зникнуть усі тіні і обриси.
Уяви собі, що дійсність і є таким вогнищем. Полум'я — це Бог, а темрява поза ним — холодна матерія, з якої створені люди і тварини. Найближче до Бога стоять вічні ідеї, котрі є первісними формами всіх творінь. Людська душа — це "іскра з вогнища", а все в природі осяюється відблисками божественного світла. Ми бачимо його в усіх живих істотах, навіть у троянді та польовому дзвоникові. Найвіддаленіші від живого Бога земля, вода та каміння.