Гільда Меллер Кнаґ, не випускаючи з рук важкої папки, зістрибнула з ліжка. Вона поклала її на письмовий стіл і кинулася до ванни, прихопивши зі собою одяг Десять хвилин стояла під душем, а тоді похапцем одягнулася і злетіла сходами додолу.
— Поснідаєш, Гільдо?
— Спершу трохи повеслую.
— Але ж, Гільдо!
Дівчинка вибігла з дому і помчала садом до води. Відв'язала човен від причалу, заскочила в нього і повеслувала на середину фьорду. Спочатку вона гребла, енергійно змахуючи веслами, а потім уже спокійно.
"Ми — жива планета, Софіє! Ми — це великий корабель, який пливе у космосі навколо палаючого сонця. Кожен з нас також є маленьким човником, котрий пливе через життя з вантажем генів. І якщо ми зуміємо доставити цей вантаж до наступного порту, то життя не минуло намарне,.."
Гільда знала ці слова напам'ять, адже ж писалися для неї. Не для Софії, а для неї. Усе написане і підшите у папці було листом тата до Гільди.
Дівчинка вийняла весла з уключин і склала їх на дні. Тепер човен вільно колихався на воді. М'яко хлюпотіли хвильки об днище.
Човник на поверхні маленької затоки в Ліллесанні був схожий на неї. Й вона сама, наче горіхова шкаралупка, йшла поверхнею життя.
А де тут місце Софії та Альберто? Справді, де вони?
Гільда ніяк не могла погодитися з тим, що персонажі татової книги є лише кількома "електромагнітними імпульсами" у його мозку. Не могла прийняти того, що вони — тільки папір та туш зі стрічки його портативної друкарської машинки. Чому б тоді їй самій не бути лише нагромадженням білкових сполук, які колись з'єдналися у "маленькому теплому ставочку". Але ж вона була чимось більшим. Була Гільдою Меллер Кнаґ.
Велика папка — це справді фантастичний подарунок на день народження. І татові вдалося заторкнути у ній струну чогось вічного. Однак Пльді не подобався отой зухвалий тон, який дозволяв собі тато, описуючи Софію та Альберто. Буде йому над чим поміркувати ще дорогою додому Вона в боргу перед тими двома, про яких читала. Гільда спробувала собі уявити тата на летовищі в Копенгагені, як він, уподібнившись якомусь дивакові, метається з боку на бік.
Невдовзі Гільда зовсім заспокоїлася, підпливла до причалу і прив'язала човен. Потім вони з мамою довго сиділи за сніданком. Як добре мати змогу розмовляти про прості речі, про те, наприклад, що яєчко чудове, лише трішки зам'яке.
Аж пізно ввечері Гільда почала читати рукопис. Залишалося уже зовсім небагато сторінок.
Знову почувся стук у двері.
— Може, просто заткнемо вуха? — спитав Альберто. — І той хтось піде собі геть.
— Ні, я хочу подивитися, хто там.
Альберто рушив за Софією. На порозі стояв голий чоловік. Він мав дуже пихатий вигляд, а єдиним елементом його одягу була корона на голові.
— Ну то як? — запитав він. — Якої думки панове про нові шати короля?
— Альберто й Софії аж мову відняло від здивування. Це трохи збило голого чоловіка з пантелику.
— Ви мені не вклонилися! — гаркнув він. Альберто відважився на слово:
— Це правда, але ж король зовсім голий!
Чоловік все ще не змінив своєї пихатої пози. Альберто нахилився до Софії і прошепотів їй на вухо:
— Він переконаний, що все так, як має бути. Голий чоловік враз нахмурився.
— У цьому домі заведена цензура? — спитав він.
— На жаль, — відповів Альберто. — Ми тут живемо наяву і при повному глузді. У такому безсоромному вигляді король не може переступити поріг нашого дому.
Цей пихатий, але голий король видався Софії таким смішним, що вона не стримала реготу. Наче за якимось таємним сигналом, чоловік у короні нарешті збагнув, що на ньому немає ані нитки. Він затулився обома долонями, кинувся до лісу І за мить зник з очей. Там, напевно, зустрівся з Адамом та Свою, Ноєм, Червоною Шапочкою і Вікні Пухом.
Альберто й Софія стояли на порозі, і заходились від сміху. Нарешті Альберто мовив:
— Час уже повертатися до хати. Я розповім тобі про Фройда та його вчення про підсвідоме.
Вони знову вмостилися перед вікном. Софія глянула на годинник.
— Уже пів на третю, а мені ще треба залагодити купу справ, пов'язаних з вечіркою.
— Мені також. Ми тільки перекинемося кількома словами про Зигмунда Фройда.
— Він був філософом?
— У кожному разі можемо назвати його філософом культури. Фройд народився 1856 року і вивчав медицину у Віденському університеті. У Відні він прожив більшу частину свого життя, а саме в цей період столиця Австрії переживала розквіт культурного життя. Спершу Фройд спеціалізувався у галузі медицини, яка називається неврологією. На переломі століть він створив свою теорію психоаналізу.
— Сподіваюся на детальніше пояснення*
— Психоаналіз — це опис людської психіки взагалі, а також лікувальний метод нервових та психічних захворювань. Не подам тобі повної картини діяльності Фройда, але ознайомлення з його теорією підсвідомого абсолютно потрібне для розуміння суті людини.
— Ти пробудив мою цікавість. Розказуй!
— На думку Фройда, між людиною та її довкіллям виникає постійна напруга. Точніше кажучи, це напруга — чи конфлікт — між інстинктивними прагненнями та потребами самої людини і вимогами, які ставить до неї оточення. Не буде перебільшенням сказати, що Фройд відкрив людські інстинкти. Це зробило його типовим виразником натуралістичних течій, таких популярних наприкінці минулого століття.
— Що ти розумієш під "інстинктами" людини?
— Не завжди тільки розум керує нашими вчинками. Людина не є настільки раціональною істотою, як це собі уявляли раціоналісти XVIII сторіччя. Часто саме ірраціональні імпульси визначають наші думки, мрії та вчинки. Такі ірраціональні імпульси можуть бути виразом глибинних інстинктів чи потреб. Сексуальні інстинкти людини є такими ж вмотивованими, як, наприклад, потреба смоктання у немовляти.
— Розумію.
— Само собою, це, можливо, й не було новим відкриттям. Однак, на думку Фройда, такі вмотивовані потреби можуть "переодягліся", змінити форму і так керувати нашими вчинками, хоч ми самі того не усвідомлюємо. Він доводив, що і дітям притаманна певна сексуальність. Це твердження про дитячу сексуальність викликало спротив вишуканого віденського міщанства і не додало Фройдові популярності.