Властитель склепу нарікав часто перед нами, що русини його не підпирають. Суддя Коломієць обурювався разом з ним на русинів, а притім і на нас, коли ми йому — звісно, не при властителю склепу — казали, що руський купець мусить давати такі самі добрі товари і за таку саму ціну, як інші, коли хоче, щоб його підтримати. Тим часом от хоч би й тут: яке нехарство, товари гірші, як у жида, а дорого, як у найліпшім склепі. От і пиво яке! А по вині на другий день голова болить. Пані-русинки спершу підпирали його, а потім покинули. Яка кому неволя підпирати несумлінного або недотепного купця? Але Коломійця вже ніхто не міг переконати. Він лише тужив за тим, щоб у місті створив який русин реставрацію, бо досі харчувався у німця.
Прийшла осінь. До міста приїхав руський театр. Коло-мієць ходив правильно на всі театральні вистави і з ангельською терпеливістю слухав — уже не знати, котрий раз в житті — "Баронів циганських" і "Дзвонів корне-вільських", щоб підперти народну інституцію. Се слухання німецьких опереток і українських штук, у котрих люди з півночі пили горівку і танцювали без музики на леваді, мало на нього такий вплив, що його патріотична впертість дійшла просто до краю.
Він дав собі до русина робити "оберрок"; а кравець, хоч узяв гроші і обіцяв "оберрок" зробити на 1 падолиста, зробив його аж на 20 падолиста. Тим часом Коломієць, ходячи до театру, тяжко застудився. Пролежавши з місяць хорим, він почав харчуватися у реставрації, яку саме на Новий рік отворив один русин, оголосивши у руській газеті, що свій повинен ходити до свого і що в нього харч просто пишний. Коломієць ходив до нього і на обід, і на вечерю.
Сей патріотичний вчинок Коломійця був уже не на його сили. Дух у нього був все ще бодрий, але тіло, а особливо жолудок, вимовили йому службу. Патріотичні борщі і пироги з руської реставриції застряли Коломійцеві під серцем, і з нього зробилось щось не подібне до чоловіка, так змарнів і пожовк. Нарешті якась печеня з руським компотом, себто з капустою і картоплею, доправила його: він заслаб знову і помер у шпиталі, не доживши сорока років.
Коли ми про се дізналися, то аж руки заломили. "Був патріот! — сказали ми всі одним голосом.— Таких мало. Треба йому справити гарний похорон!" І ми поховали його дуже гарно. Особливо промова на могилі його зробила на всіх глибоке враження. Говорив її його товариш з суду менше-більше так:
"Помер ти, наш любий товаришу, і прийшов сюди до своїх, на руський цминтар, вірний засаді "свій до свого" до самої смерті. Ти, можнХ сказати сміло, помер з патріотизму, поклавши свою душу і тіло на жертвенику народної справи. Чого з тобою не виробляли руські шевці, кравці, реставратори, театри, Народні доми і т. п. — все ти зносив, як герой, щоб лише виконати поклик: "Свій до свого!" Ходив ти одітий, як страхопуд, окалічів на ноги, застудився від руської точності, заслаб на жолудок, стуманів у театрі, зачадів у Народнім домі, і, нарешті, вмер від руського компоту! Хто з нас годен стерпіти такі муки?! Тому не забудемо ми тебе, наш мученику" і т. д.
Дуже гарна була промова. Ми всі поплакалися. А щоб могила його не щезла без сліду, ми поклали на ній пам'ятник з написом:
Тут лежить правдивий патріот! Убив його руський компот. Пам'ять його од роду в род!
1908