Страждав, а це й знов, мабуть, видралось щось. Чого б оце його через старосту у поліцію звали? Це донесено, мабуть, на його, що он до дядьків обізвався в неділю у зборні. "Стіймо, мов, усі за одно, — сказав, — то ніхто, ніякі багачі не осилять нас". А багачі за подать тоді були завели, щоб он на волость не од десятини платить, а од хати. Розумні... Що ж? їх і право буде. Якби воно всі за одно. Казав тоді літом це й сторож оцей: якби всі, каже. Чоловік, видно, гарний. На службі, каже, добивався, й поліцейські й офіцери, каже, боялись його.
— Да, да, — все ще балакає до панії пан внапівголоса, — зачем мужику разглагольствования, финтифлюшки там разньїе! Дисциплиньї побольше ему, в руки по-крепче его.
"Бач, що! — схитнув головою Павло. — Бач, як для нашого брата пани!"
Так йому хочеться з кимсь, з своїм братом, побалакать про це, переглянуться хоч. Дивиться на сторожа. Стоїть коло дверей, в книгу розносну дивиться.
"Ніколи небораці глянуть і вгору, — думає Павло далі. — Хоч би хоч раз глянув на мене, усміхнуться б до його. Чув це, здається, і він, — "в руки покрепче его", був всміхнувся неначе. Як він про це?"
Згорнув сторож книжку, руки "по швам", стоїть. Дивиться, дивиться на свиту сіру Павлові, на чоботи здорові йому. Підходе до Павла, усміхається Павло, чоломкає, з свитки руку виймає... Той...
Сторож:
— А вам чіво здєсь? — так суворо на його, зовсім пан на самого тоді. — Нідзя на стульцє, назад туда йді. Дивиться Павло. Почервонів.
— Не взнаєте?
— А що мне... Господа здєсь! Не відіш?.. А сам зирк-зирк на пана того. Пускає дим у ніс пан, озирається, озирається й пані, ще дехто, дивляться всі так задоволене. Оскиряеться сторож, облизується. Похнюпивсь Павло. Встав, посунув у двері.