Андрій Петрович мимоволі почервонів. Його б влаштувало і задарма.
— Звичайно, Максим, — сказав він. — Спасибі. Чекаю вас завтра.
— Література — це не тільки про що написано, — говорив Андрій Петрович, ходячи по кімнаті. — Це ще і як написано. Мова, Максим, той самий інструмент, яким користувалися великі письменники і поети. Ось послухайте.
Максим зосереджено слухав. Здавалося, він намагається запам'ятати, завчити мова викладача напам'ять.
— Пушкін, — говорив Андрій Петрович і починав декламувати.
"Таврида", "Анчар", "Євгеній Онєгін".
Лермонтова "Мцирі".
Баратинський, Єсенін, Маяковський, Блок, Бальмонт, Ахматова, Гумільов, Мандельштам, Висоцький...
Максим слухав.
— Не втомилися? — запитував Андрій Петрович.
— Ні-ні, що ви. Продовжуйте, будь ласка.
День змінявся новим. Андрій Петрович піднісся, пробудився до життя, у якої несподівано з'явився сенс. Поезію змінила проза, на неї часу йшло набагато більше, але Максим виявився вдячним учнем. Він схоплював на льоту. Андрій Петрович не переставав дивуватися, як Максим, спочатку глухий до речі, не сприймає, не відчуває вкладену в мову гармонію, з кожним днем осягав її і пізнавав краще, глибше, ніж у попередній.
Бальзак, Гюго, Мопассан, Достоєвський, Тургенєв, Бунін, Купрін.
Булгаков, Хемінгуей, Бабель, Ремарк, Маркес, Набоков.
Вісімнадцяте століття, дев'ятнадцятий, двадцятий.
Класика, белетристика, фантастика, детектив.
Стівенсон, Твен, Конан Дойл, Шеклі, Стругацькі, Вайнери, Жапризо.
Одного разу, в середу, Максим не прийшов. Андрій Петрович всі ранок поневірялася в очікуванні, умовляючи себе, що той міг захворіти. Не міг, шепотів внутрішній голос, настирливий і безглузда. Скрупульозний педантичний Максим не міг. Він жодного разу за півтора року ні на хвилину не запізнився. А тут навіть не подзвонив. До вечора Андрій Петрович вже не знаходив собі місця, а вночі так і не склепив очей. До десятої ранку він остаточно замучився, і, коли стало ясно, що Максим не прийде знову, побрів до відеофону.
— Номер відключений від обслуговування, — повідав механічний голос.
Наступні кілька днів пройшли як один поганий сон. Навіть улюблені книги не рятували від гострої туги і знову появи почуття власної нікчемності, про який Андрій Петрович півтора року не згадував. Обдзвонити лікарні, морги, нав'язливо гуло в скроні. І що запитати? Чи про кого? Не вступав якийсь Максим, років під тридцять, вибачте, прізвище не знаю?
Андрій Петрович вибрався з будинку назовні, коли перебувати в чотирьох стінах стало більше несила.
— А, Петрович! — вітав старий Нефьодов, сусід знизу. — Давно не бачилися. А чого не виходиш, соромишся, чи що? Так ти ж ніби ні при чому.
— В якому сенсі соромлюся? — питає Андрій Петрович.
— Ну, що цього, свого, — Нефедов провів ребром долоні по горлу. — Який до тебе ходив. Я все думав, чого Петрович на старості років з цією публікою зв'язався.
— Ви про що? — у Андрія Петровича похололо всередині. — З якою публікою?
— Відомо з якою. Я цих голубчиков відразу бачу. Тридцять років, вважай, з ними відпрацював.
— З ким з ними? — попросив Андрій Петрович. — Про що ви взагалі говорите?
— Ти що ж, справді не знаєш? — сполошився Нефьодов. — Подивися новини, про це всюди трублять.
Андрій Петрович не пам'ятав, як дістався до ліфта. Піднявся на чотирнадцятий, тремтячими руками нашарил в кишені ключ. З п'ятої спроби відчинив, продріботів до комп'ютера, підключився до мережі, перегорнув стрічку новин. Серце раптово зашлось від болю. З фотографії дивився Максим, рядки курсиву під знімком розпливалися перед очима.
"Викритий господарями, — насилу сфокусувавши зір, зчитував з екрану Андрій Петрович, — у розкраданні продуктів харчування, предметів одягу та побутової техніки. Домашній робот-гувернер, серія ДРГ-439К. Дефект керуючої програми. Заявив, що самостійно прийшов до висновку про дитячої бездуховності, з якою вирішив боротися. Самовільно навчав дітей предметів поза шкільної програми. Від господарів свою діяльність приховував. Вилучено з обігу... За фактом утилізований.... Громадськість стурбована проявом... Випускає фірма готова понести... Спеціально створений комітет постановив...".
Андрій Петрович піднявся. На негнущихся ногах пройшов на кухню. Відкрив буфет, на нижній полиці стояла принесена Максимом в рахунок оплати за навчання початая пляшка коньяку. Андрій Петрович зірвав пробку, заозирался в пошуках склянки. Не знайшов і рвонув з горла. Закашлявся, впустивши пляшку, відсахнувся до стіни. Коліна подломились, Андрій Петрович важко опустився на підлогу.
Коту під хвіст, прийшла підсумкова думка. Все коту під хвіст. Все це час він навчав робота.
Бездушну, дефективную залізяку. Вклав у неї все, що є. Все, заради чого варто жити. Все, заради чого він жив.
Андрій Петрович, перемагаючи ухватившую за серці біль, піднявся. Протащився до вікна, наглухо загорнув фрамугу. Тепер газова плита. Відкрити конфорки і почекати півгодини. І все.
Дзвінок у двері застав його на півдорозі до плити. Андрій Петрович, зціпивши зуби, рушив відкривати. На порозі стояли двоє дітей. Хлопчик років десяти. І дівчинка на рік молодше.
— Ви даєте уроки літератури? — дивлячись з-під падаючої на очі чубчика, запитала дівчинка.
— Що? — Андрій Петрович сторопів. — Ви хто?
— Я Павлик, — зробив крок вперед хлопчик. — Це Ганнуся, моя сестра. Ми від Макса.
— Від... Від кого?!
— Від Макса, — вперто повторив хлопчик. — Він велів передати. Перед тим як він... як його...
— Мело, мело по всій землі в усі межі! — дзвінко вигукнула раптом дівчинка.
Андрій Петрович схопився за серце, судорожно ковтаючи, запхав, запхав його назад в грудну клітку.
— Ти жартуєш? — тихо, ледь чутно вимовив він.
— Свіча горіла на столі, свіча горіла, — твердо промовив хлопчик. — Це він велів передати, Макс. Ви нас будете вчити?
Андрій Петрович, чіпляючись за одвірок, ступив назад.
— Боже мій, — сказав він. — Заходьте. Заходьте, діти.
Майк Гелприн, Нью-Йорк (Seagull Magazine від 16/09/2011)