Лодiї будували всi землi Русi — Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби.
Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу.
В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове їхали i їхали вози — на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи.
Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою.
I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй — днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки — насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море!
Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi — чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники — гончарi.).
З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.
Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях їхнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i якої кузнi треба було їм приготувати для дружини княжої й усiх воїв! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало.
I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi — для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцiнне камiння.
Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...
Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами — для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками — для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи.
А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь!
I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, — кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.
2
А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв.
Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва.
З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром — живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич — син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, — думав хтось, але не говорив уголос, — вiн i любечанський.
Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, — будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови.
I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi — тендiтнi, нiжнi, а Володимир — мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.
Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!
Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.