I пригадав князь Святослав її голос i її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово...
Сторожi на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле.
Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому — княжичу — любити ключницю Малушу, одiрвала її вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi.
Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами — дiтьми вiд князiвни Предслави — Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi.
Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I він взяв у руку меч — виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi.
Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд.
Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодійське гнiздо — Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв.
У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь...
I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його — князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг?
3
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, — за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, — нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi.
Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди.
Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi.
— Щось трапилось, Святославе? — запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.
— Нi, мамо, — вiдповiв вiн. — У полi й на Днiпрi тихо.
— Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе?
— Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi.
— Про що говориш, Святославе?
— Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.
— А що з ним?
Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм...
— Щоб руси йшли на болгар? — здивувалась княгине вислухавши сина. — Щось непотребне замислив iмператор...
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
— Нi, — сказав вiн матерi, — iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, — хочуть вони знищити Болгарiю.
— О, — зiтхнула княгиня Ольга, — вже хто — хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?
— Так було давно, — гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, — ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.
— То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.
— О, — вiдповiв на це Святослав, — iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.