Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:
— Пощо, княжичу, женешся за мною?
— Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, — задихаючись, промовив він. — Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, — я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.
— Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?
Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:
— За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .
Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.
— Княжичу, мій княжичу, — сказала вона. — Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам'ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, — княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.
— Перед такою робою я згоден, стати на коліна! — крикнув Святослав. — Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна...
— Княжичу Святославе, — перелякано відповіла вона. — Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна, — це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна...
І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:
— Тебе я любила, князеві кланяюсь. Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею...
— Малушо! — вирвалось у нього. — Так що ж робити?
— Я їду туди, — відповіла Малуша, — де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?
— Встань, Малушо! — сказав Святослав. Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.
— Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо...
— Ні, — відповіла вона. — Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь, княжичу, благаю.
— А якщо буде син? Невже я його не побачу?
— Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?
— Нас скорила Гора, — відповів він, — то нехай син володіє миром у всій нашій землі. Володій миром!.. Володимир буде.
— Володимир буде, — повторила Малуїпа.
— Але ти жорстока, Малушо! — вирвалось у нього. — Говориш страшні речі.
— Це я жорстока? — тихо відповіла вона. — Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам'ятаю і люблю тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.
Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:
— Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов — з шоломом на голові і мечем біля пояса.
— Дозволиш нам їхати далі?
— Їдьте, — відповів княжич Святослав, — і нехай... нехай щаслива буде вам дорога.
— Будь здоров, княжичу! — побажав Добриня. Тур сів на сани і щосили вдарив коней.
Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сіли в сани Малуша і Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: "Гей, коні, гей!", гридень Тур, як пронизливо зарипіли полозки саней, а з-під кінських копит полетіли грудки снігу.
Коні йшли швидко. Минуло небагато часу, сани проїхали полем, пірнули в яр, повільно виповзли на високий, вкритий снігом пагорок, на якусь мить ніби повисли там на тлі ясного неба і зникли.
Тоді княжич Святослав залишився один у полі: холодне небо вгорі, сірі сніги навкруги, холод на душі і в серці.
"Гнатись! — виринула думка. — Повернути її до города!"
Але одразу ж він, здавалося, почув голос Малуші, її слова:
"Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пізно ти за мною погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночі, а ніч минула, все минуло..."
І це була правда. Вона ждала його вночі, і коли б він тоді прийшов, все склалося б, може, інакше. А зараз уже пізно. Вона не вернеться до нього, не піде до города — ніколи. Так що ж сталось?
Він пригадав минулу ніч, розмову з матір'ю, кожне її слово і зрозумів, що сталось. Досі він був молодим і щасливим, його називали княжичем, але він був такий, як і всі люди. Досі він думав, що йому дозволено те, що й усім.
Це було щастя — ходити на Горі й бути, як усі. Його називали княжичем, але скільки разів просто — Святославом. Як рівний з рівними, він летів з воями у полі навздогін за ворогом і, як і всі, міг перемогти ворога, але міг прийняти й стрілу. Коли Святослав хотів, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську ніч він пішов до Дніпра й зустрів там Малушу...
І він полюбив Малушу. Полюбив так, як нікого до того. Це було його перше, світле кохання, він згоден був зробити все, що тільки вона побажає, він мріяв, що любитиме її довіку, бо Малуша — найкраща з усіх, мрія його й бажання. І навіть тоді, коли він дізнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, він скаже про це матері, і вона зрозуміє його, бо вона не тільки княгиня, а й мати.
І от проминула ніч. Не він сказав матері про Малушу, сама княгиня запитала про неї. Далі ж все склалось зовсім не так, як він думав, мріяв і бажав.
Він пригадав гарячі слова матері, її суворі очі, кожне її слово вціляло в серце, душу. О, він не знав, що має таку матір. Минулої ночі він ніби вперше побачив її, побачив — і жахнувся.
Але вже тоді вночі і зараз у полі — під холодним небом, серед сірих снігів — він зрозумів, що то не мати з ним говорила, то він уперше в житті своєму зіткнувся з силою, якої досі не знав, про яку раніше не думав.
Ця сила — Гора, воєводи й бояри, мужі ліпші й нарочиті, князі всіх земель, тіуни, ябетники, огнищани, купці, сли — о, скільки їх є на Горі, на Подолі, в усіх городах і землях на Русі! Не княгиня Ольга правила землею, — це вони правлять землею й княгинею, це вони хазяїни Русі.