Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди — і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.
І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни... Не тільки Малуші, а й йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата — гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава!
Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.
Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.
8
Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала — це Свенелд і гридні.
Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.
Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ганку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.
Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка — в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.
Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, — він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.
"Щоб ще не застудилась, — подумала княгиня Ольга. — Дорога далека, у полі зимно".
Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.
І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля...
Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс — хотіла назбирати ягід... Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.
Ти звідки, дівчино? — запитав він і подивився на неї. Я з весі Вибутської, — відповіла вона. А сама поглянула на нього і злякалась — такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.
— А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?
— Можу...
Їхала через річку — не дивилась на нього, перевезла — поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.
— Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім'я?
— Волга, князю... тільки навіщо тобі моє ім'я? Він постояв з нею недовго на березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере...
Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а з них вийшов князь — не той, якого вона бачила колись на річці, а інший — літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга:
— Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти до города Києва.
Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг, поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через річку.
— Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! — ніжно і зовсім по-новому вимовив князь її північне ім'я.
Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плесківської землі.
"Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?" — запитала себе княгиня Ольга в цю пізню годину.
Вона зрозуміла, що Малуша — така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Ігор любив її...
Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада... Він та дружина — от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її...
Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились — у важкі літа князь спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, — о, як багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня... Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли — вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало...
І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. "Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.
І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.
У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев'яній підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки — так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.
Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, він рушив за терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які недавно вивезли Малушу.