— Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками...
— Саме про це я хотів тобі сказати, — згодився імпе ратор. — Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії.
— Цей посаг, — важко зітхнув паракимомен Василь, — який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А скарбниця наша не така вже багата.
— Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, — промовив імператор Костянтин, — аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають... А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари — з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь — це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. — Імператор Костянтин замислився й додав: — Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв'язатись і з'єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана... тож не треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і владувати.
Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.
— Я розумію, що тебе турбує, Василю, — закінчує він. — Гроші, гроші! Так, у імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія — велика, імперія — міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлібом, грішми, кров'ю!..
Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Імператор Костянтин і княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна розмова, тільки ніхто її не чув.
Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над морем, було не дивно — як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали імператори.
Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано. Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком — молодим імператором Романом.
А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей, помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки, дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла:
— Я тут, Василю... Жду!
Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.
— О, якби ти знала, Феофано, — сказав, сівши на лаву, паракимомен, — як мені важко...
— Чому? — нахилившись до нього, спитала вона. Десь над Галатою бив грім, і луна його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила перекошене від муки, сухе безбороде обличчя постільничого.
— Вони з мене зробили напівлюдину, — шепотів він. — Я маю голову, серце, але в мене мертве тіло...
— Невже ж у тебе нічого не лишилося?
— У мене залишилась помста, — вирвалось у нього. — Коли я досягну свого, може, тоді заспокоїться моя душа... .
— Коли ти досягнеш свого, — підбадьорила вона його, — тоді ти захочеш жити, в тебе з'явиться бажання...
— Ти говориш правду?
— Так, Василю! І бажання, і пристрасть...
— Ти принесла, що обіцяла?
— Так. Оці порошки з Єгипту діють дуже повільно, але невблаганно, — кінець, смерть!
— Дай мені!.. Скільки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три...
— Третій я залишила для себе... Але я дам тобі його, коли буде потрібно...
4
Дуже швидко, набагато раніше, ніж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у столиці Болгарії Преславі з'явились василіки імператора Костянтина.
Дивним було те, що, з'явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до кесаря — василевса Болгарії Петра, а, попросивши, одразу були прийняті дружиною Петра василісою Іриною.
Василіса Ірина мала грецьке ім'я Марія, була дочкою імператора Христофора, онукою Романа Першого Лекапина і, нарешті, дружиною болгарського кесаря Петра.
Появі василіси Ірини в Преславі передувало багато подій, бо відколи на вузькому півострові над Пропонтидою й Судом з'явився Новий Рим — Константинополь і Візантія — між ним і болгарами, що жили на Балканах, протягом століть точилися жорстокі війни. Не Болгарія хотіла скорити Візантію — ні. Слов'янські племена й болгари, що ослов'янились між ними, жили на Балканах споконвіку, набагато раніше, ніж Візантія. Вони гадки не мали іти чи тим більше поневолювати Візантію, але Візантія завжди хотіла поневолити Болгарію й знищити.
Уже імператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх не зміг. Воював пізніше з каганом Тервелем Юстиніан, воював імператор Костянтин П'ятий. Це імператор Никифор Перший залив кров'ю всю Болгарію, спалив її столицю Плиску.
Але болгари не скорялись Візантії. У відповідь на жорстоку розправу Никифора каган Крум зібрав велике військо, підняв усю Болгарію, оточив військо Никифора, знищив його, а з черепа імператора велів зробити келих для вина...
Особливо ж ненавидів ромеїв і люто мстив їм за всі їх злочини і вбивства каган Болгарії Симеон. Все своє життя він присвятив боротьбі з римськими імператорами, усе своє життя він і попліч з ним його зять болярин Георгій Сурсувул вели болгар на Візантію. У цій боротьбі каган Симеон мав своїм спільником і київського князя Ігоря. То Симеон, то Ігор чіпляли свої щити на воротах Царевого города.
І каган Симеон досягнув свого: він довів, що й невеликий народ може перемогти у справедливій боротьбі проти хижої імперії.
Сам каган Симеон був високоосвіченою людиною, знав мови, вивчав багато наук, наповнив палати своїх теремів книгами, творами мистецтва, сам залишив для наступних поколінь ряд творів, перекладав на болгарську мову кращі твори тогочасного світу, також і грецькі.