Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа — це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
— Сядемо, люди, до вогню, — запросив Микула.
— То й сядемо, — залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
-— Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
— Нашого полянського роду...
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
— Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
— Боровся з ворогами...
Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол — пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
— То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? — сказав Мйкула.
— Спати? — Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. — Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. — Правда, правда, — пiдтримав його Сварг.
— То й поговоримо, брати, — згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. — Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
— Добре... добре... — почав Бразд. — От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
— А про яке дiло говорити маємо? — запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
— Та про озадок* (*Озадок — спадщина.) той, — вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.
— Слухай, Бразде! — крикнув тодi Микула. — Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
— А коли ж про це й говорити, як не нинi, — суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. — Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду — без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...
— То правду, правду мовив Бразд, — втрутився Сварг. — А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.
— Але що будемо дiлити? — обвiв очима хижу Микула.
— А все, — широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. — Все подiлимо, що лишилося по батьку...
У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
— Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..
— Зажди, — перебив його Бразд. — Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський — княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни — грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!
— Ну, говори! — крикнув сердито вже й Сварг.
— Нi, брати! — вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. — Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.
— Вогнище тобi й буде, — промовив Бразд, — по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень — батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, — твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, — вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, — це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
— Дiлiть! — сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. — Дiлiть вогонь, мене, жону...
— Навiщо нам дiлити вогонь, жону... — глузливо засмiявся Бразд. — Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному — своє...
— Дiлiть! — ще раз сказав Микула.
— А дiлити нам i небагато, — повiв Бразд. — Про двiр i хижу ми домовились — ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина — поле, оброблена земля.)
Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
— Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.