Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.
Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев'янi ложки, їжа в них була одноманiтна, убога — юшка з в'яленої риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою — кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали їсти. Тiльки батько Ант нiчого не їв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.
Пiзньої ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки — не людини i не коня...
Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi є боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.
Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що має цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури — душi предкiв.
I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:
— Микуло!
Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.
Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоїть перед ним.
— Микуло!
— Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:
— Нiчого... Чи готовi сани?
— Сани?
— Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...
Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу — до пращурiв.
— Сани готовi, — сказав Микула.
— То й добре, — промовив Ант. — Я вже буду їхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.
— Тут нiкого немає? — запитав Ант.
— Нi, батьку Ант, тут нiкого немає, — швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачає свiдомiсть.
Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.
— За порогом хтось стоїть, — сказав вiн.
— Нi, батьку, — вiдповiв Микула, — там нiкого немає.
— Не говори, — перебив його Ант. — Я знаю... Вони стоять, ждуть. Iди ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось.
— Так, так, — повiв далi вiн. — Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг... стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воїка. I там я довго лежав... Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воїк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони менi сказали?
Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.
— Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Воїк вдарив мечем об землю й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб". Ти чуєш, Микуло... Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, i запам'ятай... Бранi були преждє дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпадається i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю — бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв...
— Який скарб? — вирвалось у Микули.
— Цей скарб лежить у землi над Днiпром... Вiзьми рискаль i шукай його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чуєш, Микуло?
— Чую, батьку Ант.
— Збережеш скарб?
— Збережу, батьку.
I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.
— Ти чуєш? — тривожно запитав вiн.
— Що?
— Вони шумлять — iдуть. I несподiвано:
— Де мiй лук i стрiли?
— Он висить лук, а он стрiли,
— Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно — порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiєї ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.
— Бачиш, — хрипко сказав вiн Микулi. — Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу... Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв...
Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву — i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.
А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку.
— Батьку Ант! — крикнув Микула. — Батьку Ант! Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.
У хижi стало надзвичайно тихо.
Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своїх сусiдiв, щоб привести їх опорядити тiло i вже тодi поплакати.
Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.