У людей, що їхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога — спочатку Днiпром, далi — морем. Багато з них вже не раз водили лодiї з Києва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодiї й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки — на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.
Рано прокинулись усi в княжому теремi — i княгиня Ольга, i родички її, i жони князiв земель, що наїхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, — вони готували одежу для княгинi, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.
Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила її, як було велено, пiсля змiни другої нiчної сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.
— Отже, я їду, — почала вона. — Болить серце, ниє тiло, повiк не покинула б Києва, але, вiдаєш сам, мушу їхати...
— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — сказав Све-нелд.
— Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! — сплеснула вона руками. — Київ, усi землi — як вони будуть без мене?
Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї.
— Залишаю я на столi Святослава, — мовила далi княгиня, — нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...
— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — ще раз сказав Свенелд.
— Ну, гаразд, — махнула рукою княгиня. — То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.
Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.
Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час мовчала.
— Зробимо по покону! — нарештi сказала вона. — Сядемо.
I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.
I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв — вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли — по божому слову.
— Вставайте! — промовила Ольга.
Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.
Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори — вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:
— Що ж, якось доїдемо!
А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок від цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й розсунула.
— I це добре! — дiловито додала вона. — Дорога далека!
Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.
— Закутайте менi й ноги! — звелiла служницям.
I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'їздом, і замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.
Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.
А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.
— Ну, — промовила нарештi, — то й рушаймо!
— Рушаймо! Рушаймо! — загомонiли на лодiях.
— Рушають! — озвався берег.
Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi — якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодiї були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.
— Матiнко, Перун! Дажбог!!! — хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась — сидiла бiля керма першої лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.
Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiєю в голубiй iмлi.
Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим їхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.