— Многi лiта тобi, божественний Iоанне! — починали димоти.
— Многi лiта, многi лiта, многi лiта! — пiдхоплювали хори.
— Многi лiта Iоанну з августами! — вели далi димоти.
— Многi, многi, многi лiта! — ще дужче славословили хори.
Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня.
Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до неї доступитись.
Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божої матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, — о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний наїзник iмператор!
Так вiн i в'їхав до города — з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах.
Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з своїми дiєтарiями кiлька ночей до цього не спали — мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами.
Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецької iмперiї, посла з Венецiї, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким — сидiти за зачиненими дверима в Орологiї — сiнях перед палатою.
У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золотої палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарiї Бориса.
До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому їхати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологiї на смiх i глузування всiм сановникам.
Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надiї, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина — iти i вiдчувати, що за кожним твоїм рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед троном iмператора.
— Чому ти одягнув на себе багряницю й червонi черевики? — пролунав тодi голос iмператора ромеїв.
"Кiнець!" — подумав кесар Борис, встаючи на ноги.
I це справдi був кiнець: кiлька дiєтарiїв пiдскочили до нього й зiрвали багряницю, ще кiлька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарiї стояв серед Золотої палати. А втiм, вiн вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палатi.
I тодi Борис згадав про бога, — адже якщо iмператор Цимiсхiй зiрвав багряницю з нього — кесаря, то в Болгарiї лишається ще патрiарх, який не пiдвладний нi iмператору ромеїв, анi константинопольському патрiарху i який зможе захистити його.
— Я звертаюсь до бога, — заволав розвiнчаний кесар, — я кличу на помiч собi церкву i патрiарха болгар!
Стиснувши уста, iмператор Цимiсхiй довго дивився на Бориса холодними очима, а потiм процiдив:
— Да буде тобi вiдомо, що болгарський патрiарх також не iснує, — є лише константинопольський патрiарх, якому вiднинi пiдлягає й болгарська паства.
Так по слову Цимiсхiя знищувалась Болгарiя — кесар її, церква.
Та iмператору ромеїв було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарiї глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту.
— Во iм'я отця, i сина, i святого духа, — сказав iмператор, — висвячує тебе моя вiд бога держава в магiстра...
Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов єдине, що вiн мiг зробити, — зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд якої тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом!
Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'їдали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландiї з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодiї iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори.
Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела — указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам* (*Акрити — прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери.
Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, — хутра, жито, останнє ягня.
Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий — рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу.
Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому їсти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал — жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце.
Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв.
Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi.
— Встань!
Вiн показав на покалiчену ногу.
— Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?
Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце.
— Був, — вiдповiв вiн, — i нинi з ним серцем.
— Собака! Берiть його! — закричав один з акритiв.
Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття.