— Ти мене кликав, iмператоре, — перервав мовчання Святослав. — Що ж хотiв ти запитати?
— Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, — почав iмператор, — навiщо ти забився так далеко вiд рiдної землi, прийшов сюди?..
— Звiдси до Руської землi, — вiдповiв Святослав, — рукою подати. Ось вона, Руська земля, — показав вiн на лiвий берег Дунаю. — До Константинополя, здається менi, звiдси набагато далi. Та й вiдаєш ти, iмператоре, — не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото.
— Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар...
— Я приборкав непокiрних болгар, — посмiхнувся князь Святослав, — i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар.
— Я мусив вирушити, — спалахнув Цимiсхiй, — бо ти склав мир з болгарами...
— А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир.
— Якщо ромеї давали русам золото, iмператор їх мусив i укладати мир...
— Ми не печенiги, — сказав Святослав, — i заради золота не воюємо. За Русь ми, iмператоре, стояли...
— За Русь? — iмператор струсив своєю рудою бородою. — Добра Русь, коли ти дiйшов з своїм вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори ромеїв нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Києва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя.
— Що iмператори ромеїв не стояли пiд стiнами Києва — це правда, — згодився Святослав. — Київ — не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати пiд стiнами його, — аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, — то лжа.
— Чому ж лжа? — нiбито здивувався й навiть образився Iоанн.
Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз і став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!"
Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно.
Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його...
— Горе чайкам убогим, — промовив вiн, — а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває...
— Ти сказав, — сердито перебив його Цимiсхiй, — що лжу говорять ромеї... Де лжа?
— Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд?
— Княже Святославе, це лжа.
— Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили ромеї над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори ромеїв, якби князi Руської землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперiї. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже ромеї мають великi землi над морем, у Азiї, пiвсвiту...
— Русь, — перебив його iмператор, — має не менше земель, нiж ромеї...
— Це правда, — сказав Святослав i посмiхнувся. — Русь має дуже багато земель. Русь, — вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, — має так багато земель, що ти й не уявляєш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких україн пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту.
Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi.
А далi iмператор Вiзантiї схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:
— У тебе пiвсвiту, пiвсвiту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?
— Про що ти говориш, iмператоре? — не зрозумiв його Святослав.
— Ти i я — ми два богатирi, — так само тихо вiв далi Цимiсхiй, — i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм — твоє. Я сидiтиму в Константинополi, ти — в Києвi.
Князь Святослав подивився на iмператора ромеїв, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець.
Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом...
А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi.
— Бачиш, який чудовий камiнь?! — промовив князь Святослав. — А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь?
Iмператор не мiг второпати, до чого веде київський князь.
— Камiнь?! — засмiявся вiн. — Як чий? Коли камiнь у твоїй руцi, вiн твiй...
— А тепер? — засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола.
Iмператор мовчав.
— Чий це камiнець зараз? — ще раз запитав князь Святослав.
— Ти мене запитуєш про дивнi речi, — похмуро вiдповiв Цимiсхiй. — Тепер камiнець нiчий... Але до чого це?