Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись:
— Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа — не меч, а мир.
— О, iмператор ромеїв, — вiдповiв Святослав, — був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкодуєш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти — проти меча i стоїш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цiєї ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр...
— Ти хочеш i мене вбити?
— Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж їхнiй. Негоже, щоб київського князя вбивали, як татя. Ти маєш меч, зроби ж так, як роблять нашi вої, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою...
Улiб упав на меч. Це була єдина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок.
Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темної громади Доростола — тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами.
Та ще в станi ромеїв чувся тупiт коней i брязкiт зброї. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi.
Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох воєвод темнiли оддалiк.
— Воєводиi — покликав Святослав. — Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску.
— Воєводиi — промовив Святослав. — Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили ромеї...
Вiн подивився на воєвод i побачив їхнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.
— Вражда наша закiнчена, — сказав князь Святослав. — Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, її людям.
Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю.
— Але не хочу я, — сказав далi князь Святослав, — щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, — це ромеї вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що ромеї наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, воєводи?
— Правда, княже!
— Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло.
— Але як залишити тебе, княже, одного?
— Не бiйтесь, — вiдповiв Святослав, — мене ромеї не вiзьмуть.
Проте воєводи не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь.
I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик.
Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупої ночi своє гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiтає над Дунаєм, уболiває, що так все сталось.
I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти — душа — розкидаєш над ним чорнi крила, думаєш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись?
Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого — i не знайшов, хотiв зробити своє — i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного — люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах...
Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.
А вiд города вже йшли вої, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цiєї ночi ромеями тут, на березi Дунаю.
Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання.
Бiля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як i завжди, — стрункий, дужий, незламний.
Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось — немає в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули воєводи новгородський i деревський, немає вже й Улiба.
— Дружино моя! — промовляє князь Святослав. — Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв — переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь...
— Веди нас, княже! — заволали воєводи. — Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої...
Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь — то щастя, мир, спокiй будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї — тодi полетять чорнi вiтри над Дунаєм до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперiї, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть.