РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
1
Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi київської княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто приїжджали до Києва, про смерть старiйшини-дiда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.
Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Києвом. Вони брали своє, частину давали вiд себе Києву. У близьких же землях — Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй — господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга — над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужiв з дружинами. З однiєю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.
Хвилюючись, у лодiї, якою купцi з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.
Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами — хижу рiдного дворища.
Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.
Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.
Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.
— Хто тут є? — гукнув у пiвтемряву.
— А кого тобi треба, чоловiче? — пролунав голос з глибини.
Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.
— Я — Добриня! — крикнув вiн.
— Сину! — закричав тодi й Микула. — Я ж думав, це Бразд або Сварг.
Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.
— А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою.
— Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, — звернувся до жони, — приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi є ще одна корчага.
Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлої свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...
Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.
— Отак батька Анта й не стало, — почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. — Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.
— Його поховали як слiд? Зробили тризну?
— Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд... Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.
— Хто?
— Брати мої — Бразд i Сварг.
— За що?
— А от за це, — розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. — Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили...
— I ти їм усе вiддав?
— Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, — вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.
— А собi що взяв?
— Ого, — вiдповiв батько, — i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми її собi, Добрине. Для тебе берiг.
Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки — Ант, Улiб, Воїк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiєю, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, — а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiєю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма, бармиця — сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв дерев'яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, — а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч — набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
— Спасибi, отче, — вiдповiв Добриня батьковi. — Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
— Чому ж не знадобиться? — замислився Микула. — Зброю в домi добре мати.
— Про iнше думаю я, отче, — повiв далi Добриня, — обiкрали тебе брати, все забрали.
— Мабуть, так, — зiтхнув Микула. — Отень двiр, говорили, тобi... От i є... Усе нiби є — i нiчого немає. У клiтях — порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоїть.
— То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
— Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє... по покону...
— Так чим же я тобi можу помiч дати? — запитав Добриня.
— А що менi допомагати? — вiдповiв i навiть засмiявся Микула. — Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяїн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.
— Ми проживемо, сину, — додала й мати.
— От тiльки Малушi жаль, — замислився Микула. — Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг — умикнули б дiвчину з нашого роду. А так... ну що ж, у неї руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розумiла тiльки одно — їй бажають добра.
Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце — адже справдi жде її тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немає.
I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав:
— А що, коли я вiзьму Малку до города?
— Що ти мовиш, сину? — навiть не зрозумiв батько.
— А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зi мною до Києва, Малко? — звернувся вiн до сестри.