У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.
Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.
Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду — етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.
Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.
І що й казати — навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, — з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.
Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, — і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, — і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.
Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла — невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі — і Іоанн також?
— Іоанне! — вирвалось у неї гаряче, пристрасно.
Щось схоже на посмішку з'явилось на його обличчі.
Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.
— Невже все це правда? — зашепотіла вона й ступила ближче до нього. — Я так тебе любила, ти присягався 532 мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти — імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?
— Ти дуже уперта, — почав він, — якщо змусила ва-силевса ромеїв прийти до тебе.
Феофано спробувала пожартувати:
— Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.
— Гаразд, — байдуже махнув він рукою. — Ти кликала мене — я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?
— Мене дивує, — спалахнула вона, — як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?
— Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?
— А як я могла там бути? — швидко почала вона. — Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає...
— Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? — перебив її імператор.
Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:
— Того, хто допоміг мені втекти, вже нема.
— Хто ж він?
Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:
— Етеріот Вард, брат Льва Валента.
Імператор посміхнувся — він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.
— Мені дуже шкода Варда, — сказав імператор. — Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.
— Ти завжди був справедливий, Іоанне, — посміхнулась і вона, — Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.
— Але ти не сказала, хто з ним був.
— Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.
— І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?
— Ні!
Іоанн довго мовчав, а потім сказав:
— Ти завзята й мiцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобi...
Вiн озирнувся, подивився на зачиненi дверi катихуменiї й прошепотiв:
— Варда Валента послав я...
— Ти послав Варда?
— А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.
Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати — правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала:
— Зараз ти такий, як i був, — розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, — дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, — що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти.
Iмператор добре знав Варда Валента. На своїй щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом їм здавалося, що Вард стоїть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись — Вард був мертвий.
— Так, — сказав iмператор, — це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард?
I тодi Феофано зрозумiла — Iоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Вiн не знає, хто її вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi її, бо це ж вороги його.
— Що мої друзi без тебе? — печально сказала вона. — Я хотiла говорити не з ними, а з тобою.
— Так, — Iоанн зрозумiв, що нiчого не взнає в Феофано. — Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти приїхала — у Фракiї був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано.
Вона довго мовчала й дивилась — не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували їхню розмову.
— Iоанне, — раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, — я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору?