Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.
Суворе й замислене обличчя, очi — примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, — нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.
Побачила вона й сина свого Володимира — у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.
Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась — чому вiн дивиться на неї?
Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.
Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.
Малуша зрадiла, що брат її iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.
"Це вiн, мабуть, про Володимира турбується, — подумала Малуша. — Iдуть поруч, то й поїдуть разом".
Але дивилась вона на Добриню одну мить — погляд її був прикутий тiльки до Володимира, сина.
I єдине, що лишилось у душi в Малушi, — радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь — матерi своїй, Малушi.
Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на її змучену душу.
Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi.
— Князь Святослав склав жертву — чорного пiвня, — почула Малуша шепiт бiля себе.
А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодiї, лодiї рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра.
Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодiї вгору...
Малуша бачила, як князь Святослав i воєводи його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько вiд Малуші! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди — хто на Подол, хто в передграддя.
Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. Їй хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго.
I в мислях своїх у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я.
Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила їх — i не бачила. Хвилину їй здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам — їм так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодiї i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем...
Так i зникли лодiї в голубiй iмлi.
Не тiльки лодiї сховала далина в своїй iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цiєї ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною.
Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг.
Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, їй здалося, що ця нiч загрожує їй.
Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там — то могла б жити й далi. Та пiзно згадувати.
I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києвi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя — Малуша i його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому — землю, третьому — любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить — i це справдi була єдина мить! — побачила свою мрiю — Святослава, побачила надiю — Володимира. I це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вiчного щастя немає. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце її ще швидко билось пiсля бажаної, але важкої зустрiчi, в очах її ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя її тепер скiнчилось назавжди, навiки.
I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди їй пiти, де шукати притулку?
Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи рятує це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти.
Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть її в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумiє заробити i заробить його.
"Нi! — подумала Малуша. — Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу їм — сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я — мати князя Володимира?!"
I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що є в свiтi, — думала вона, — пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене".