За саньми iшов Святослав. Вiн був у бiлому одязi — довгiй сорочцi, перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих штанях, червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса — до шиї. Бiля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир... За ними крокували воєводи, бояри, сли, гостi.
Обабiч шляху, де проходив погребовий похiд, стояли люди київськi — ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих i боярських дворiв. I коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, iшли слiдом за всiма.
Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились бiля свiжої могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня її поховати. Там уже стояла висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам'яне вiко до неї.
Священик Григорiй, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але i слова молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв — на стiнах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.
I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили чоло княгинi темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою... Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
1
Князь Святослав сидiв у Києвi-городi, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гiнцям князя Улiба й воєводи Свенелда добиратись вiд гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах, бо печенiги стояли улусами в степах i над морем. Деякi з гiнцiв гинули в полi, а деякi все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вiстi.
Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тiльки на зиму зiйтися, стати щiльнiше, радив великому князю не поспiшати, навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю.
Воєвода ж Свенелд писав:
"Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над Дунаєм, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис покликав до себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько, i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готується i в нас лжа, ждуть тебе вої!"
Князь Святослав читав цi листи, замислювався над тим, що ж справдi робиться на Дунаї; й хмурнiшало його обличчя, глибокi зморшки перетинали чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в Києвi i в землях. А все ж вiдчував вiн, що готується щось страшне на Дунаї, хотiв не їхати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля всiєї його дружини, а вiдтак i всiєї Русi.
Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав — у самому Києвi не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Києвi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дунаєм — багато вже кровi там пролили вої, ходили назi, мали потребу в зброї.
Проте цю допомогу, як виявилось, у Києвi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала.
А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї... Iшли вiстi й з Деревської землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонiї, — земля Руська здригалась вiд краю й до краю.
I князь вершить справи.
В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду.
Вони поспiшали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiрої пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою.
У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати.
Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб своїх i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.
Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи приїхав князь Святослав — до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав їх тепер?!
I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою:
— Невже думає Святослав далi вести рать?
— Станемо разом — нехай-бо сидить у Києвi, а воює гостями та слами.
Але були тут i iншi мужi, якi не крились з своїми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли:
— Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде?
Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi їхнi голоси, зрозумiв, що їх хвилює.
— Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! — залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси.
Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, воєвод.
Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку.
— Я зiбрав вас, мужi й бояри мої, — почав вiн, — щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiдаєте самi — не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.
— Скажи, княже, — встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, — чи закiнчилась уже брань на Дунаї?