Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, — про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, — торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово.
Князь Святослав сказав:
— Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я — давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?
Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:
— У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.
— Ти брешеш, Куря! — крикнув Святослав. — Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв — за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.
Каган спробував брехати далi:
— Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...
— I ви тодi пiшли на Київ? — засмiявся Святослав. — Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.
Куря дряпнув рукою землю.
— Говорю правду...
— Нi, брешешi
— Земля знає, — твердив Куря, — я говорю тiльки правду.
I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.
— Слухай, кагане, — сердито промовив вiн, — Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.
— Вiдповiдай, кагане, — голосно сказав Святослав, — Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... —
— Мир, — дивлячись у землю, сказав каган.
— Тодi говори правду... Куря мовчав.
— Я допомагав ромеям, — нарештi сказав вiн.
6
Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.
I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi — аж тепер прийшов князь, — риплять жеравцi, опускається мiст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горi — й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, — що тiльки робить брань!
Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни.
Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв.
Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив...
— Як княгиня? — запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.
— Вельми хвора княгиня наша, — вiдповiв священик, —А про тебе вже чула, кличе...
Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима — думала чи, може, спочивала.
— Мамо! — тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очi, — як глибоко запали тепер вони, — пiзнала сина, простягла вперед руки...
— То ти й приїхав? — дуже тихо сказала княгиня.
— Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ.
— Спасибi, синку!
Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його.
Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
— Мамо! — запитав Святослав. — Що з тобою?
— Видиш мя немощну сущу, — з болем вiдповiла вона. — Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце.
— Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...
— Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину!
Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала:
— Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом...
— Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї...
— Знову вони, — важко зiтхнула княгиня, — Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там?
Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави...
Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї.
— А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!
I Святослав вiдповiв на всi її питання.
— Добре! — сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. — Немає кесаря Петра, — що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир...
— Ой нi, — з гiркотою сказав Святослав. — Що Петро, що Борис, — обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй.
— Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi...
— Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, — там середа нашої землi, мушу i я там бути.
— А Київ-город? — болiсно промовила княгиня. — Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...
— Думаю про Київ-город i про землi нашi, — спробував заспокоїти її Святослав. — Але ж тут сидиш ти...
— Що я? — посмiхнулась вона. — Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор...
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила: